Максим Кидрук - Твердиня

Левко вперше зустрів Ґрема Келлі наприкінці січня 2011-го на вечірці, організованій мулатом з нагоди переїзду на нову квартиру. Запрошених було забагато для квартирки, що складалась із передпокою, маленької кухні та просторої зали-спальні, зате випивки й закусок вистачало на всіх. Компанія склалася напрочуд неоднорідна: колишні одногрупники Ґрема, його тодішня дівчина та її подруги, Сьома, Лео, Ян і ще якийсь народ із їхнього департаменту, а також новоспечені сусіди Ґрема.

Сьому, Левка й чотирьох дівчат із їхньої групи на вечірку привів Ян Фідлер, якого Ґрем вважав найкращим другом (принаймні від часу переїзду до Стокгольма). Американець із чехом познайомилися через мережу «CouchSurfing 29 29 «CouchSurfing» (CS) – всесвітня гостьова мережа, що дає змогу учасникам мандрувати світом і зупинятись один у одного, економлячи кошти. Має вигляд онлайн-сервісу www.couchsurfing.org. » за півроку до приїзду мулата до Швеції. Лео добре пам’ятав, як уперше побачив Ґрема, одягнутого в дизайнерську футболку з британським прапором і написом «What would life be if we had no courage to attempt anything?» 30 30 Яким було б життя, якби ми не мали сміливості пробувати? ( англ. ). , стильних джинсах, які підкреслювали, та не обтягували міцні ноги, з татуюванням на правому біцепсі, що заповзало на плече, ховаючись під рукавом футболки, з вибіленою голлівудською усмішкою, по-боксерськи вибритою потилицею та лискучою, ледь не жіночою шкірою відтінку кави з молоком. У переповненій людьми кімнаті, де, крім стільчиків і столика із закусками, нічого не було, Ґрем сяяв, як чорна перлина в магазині з продажу виготовленої вручну біжутерії. Вони кілька секунд дивились один на одного, потім Ґрем підморгнув і відвернувся. Левко підійшов до столика з напоями й узяв склянку з джин-тоніком. Попри те що після переїзду мулат іще не розбирав речей, на стіні над столом уже висів метровий постер із фотознімком Бар Рафаелі 31 31 Бар Рафаелі (р. н. 1985) – ізраїльська топ-модель, найсексуальніша жінка 2012 року за версією журналу «Maxim». – американець не соромився показувати, які жінки йому подобаються, – а під ним, сперта на стіну, стояла фотографія 10×15 у рамці. На знімку – Ґрем. Сидить у правому пілотському кріслі вертольота, дивиться перед собою й недбало, та водночас упевнено стискає руками стійку керування. Крізь лобове скло проступає шматок неба й – у нижній частині – різнокольорові (жовті та зелені) чотирикутники ланів. Вертоліт у повітрі.

Відпивши джину, Левко нахилився до Семена.

– Тобі не здається дивним, що чувак, іще навіть не розпакувавши шмотки, ставить на стіл власну фотокартку в рамочці? – Лео говорив російською, серед присутніх його могли розуміти лише Сьома та Ян.

– Мабуть, це через вертоліт, – знизав плечима росіянин. – Ти хіба не афішував би, що вмієш керувати гелікоптером, якби вмів ним керувати?

«Ага, – випнув нижню губу Левко, – якби вмів…»

У цей час Ґрем Келлі в оточенні хлопців і дівчат (переважно, звісно, дівчат) розказував, як інструктор із «Windy City Flyers» 32 32 «Літуни Вітряного Міста» ( англ .) – льотна школа на базі Чиказького службового аеропорту (Chicago Executive Airport, PWK), що у Вілінґу, Іллінойс, неподалік Чикаго, а також компанія, що надає в оренду приватні літаки. Заснована 1991 року. Wind City – одне із прізвиськ міста Чикаго. учив його саджати турбопропелерну «Cessnа 172» з непрацюючим двигуном. Мулат ніби ненароком узяв до рук бірюзово-синє посвідчення PPL 33 33 PPL (англ. Private pilot license , ліцензія приватного пілота) – сертифікат, який видають пілотові та який є дозволом на керування невеликими (приватними) повітряними суднами. завбільшки з кредитну картку й водив ним під час розповіді перед очима слухачів.

– …уявіть, я вже бачу посадкову смугу, помалу розслабляюся, позбавляючись тремтіння в ногах, і тут він витягує на максимум важіль керування тягою гвинта й, забравши руки від панелі, вимикає двигун. А тоді, посміхаючись, говорить: «Саджай». Перша моя думка: ми летимо надто низько, я не встигну запустити двигун, а друга – чорт забирай, ми падаємо! – дівки, що стояли довкола мулата, ледве стримувалися, щоб не заахати.

– Як довго ти навчався? – запитав хтось.

– Півроку, враховуючи теоретичну підготовку, хоча зазвичай літати починаєш за два місяці. До речі, я почав літати раніше, ніж отримав водійські права. То була мрія татка: виростити з мене військового льотчика, та мати переконала старого підпрягти мене до більш спокійної професії.

Левко пригадував, як ледь не захлинувся від ревнощів, розгледівши серед Ґремової аудиторії Сатомі. Очі японки зблискували від захоплення. «Ну, звісно, – згодився хлопець, – перед нею просто ідеал: м’язистий, напахчений, прилизаний, із подряпаним «Porsche», та ще й умінням керувати літаком і… – він покосився на фотографію кабіни гелікоптера, – …вертольотом». Зуби хлопця заскрипіли.