Максим Кидрук - Твердиня

Сатомі була не проти зустрічатися з українцем. От тільки Левко через невпевненість і незрозумілі підліткові комплекси, які ще не витравило життя в Європі, страшно, нелюдськи, безбожно загальмував. За півтора року навчання на Департаменті промислової екології він двічі запросив Сатомі в кіно й один раз на льодовий каток. Дівчина погоджувалась, проте жодного разу все заходило не далі проводжань до студентського кампусу.

Приблизно за півроку, втомившись вимальовувати Левка у своїх фантазіях, японка почала розглядати альтернативні варіанти.

Ґуннар Іверс піднявся на ґанок із напівпідвальної майстерні та розправив старі, але ще міцні плечі. Яскраво-синє вранішнє небо було чистим, таким прозорим, що здавалося відполірованим дзеркалом. Таким чистим небо буває лише над Стокгольмом, звісно, в ті дні, коли місто не заливає принесеним із Балтики надокучливим дощем.

Ґуннар загаявся на хвилину, підставляючи зморшкувате обличчя під сонячні промені. Після затхлої півтемряви підвалу, де він жив і працював протягом останніх тридцяти місяців (якщо направду, то просто жив – старий художник давно нічого не малював; вряди-годи, не маючи сил опиратися свербінню в пальцях і миготливим, схожим на німе кіно, картинкам у мозку, Ґуннар брався за олівець чи пензлі й починав гарячково творити, проте на папері чи на полотнищі завжди проступали похмурі чорні галереї з надр Твердині, тож через три-чотири години після завершення картини чи малюнка, добряче «набравшись» шотландського віскі, чоловік заливав усе чорною фарбою, – чи то картаючись спогадами, чи то остерігаючись, що хтось побачить намальоване), сонце різонуло очі й змусило примружитись. Порив зимного вітру із затоки примусив Ґуннара скулитись і мимоволі втягнути шию під захист потертого коміра пальто. Орендована майстерня розташовувалась на вулиці Strandvägen . Вулиця тяглась уздовж затоки, просто навпроти острова Скеппсхолмен, що затуляв вихід у протоку й далі у відкрите море, і взимку, особливо коли вітер дув із Балтійського моря, на Стрендвеґен було достобіса холодно, хоча ртуть у термометрі рідко опускалася нижче від 0 °С.

Проте зима залишалась позаду. За кілька годин сонце прогріє Стрендвеґен, перетворивши вулицю із сирого й похмурого завулка на симпатичну алею, ідеальне місце для прогулянок закоханих. Ґуннар повільно рушив набережною на захід. Старий прямував до супермаркету на Birger Jarlsgatan , неподалік метро, по яйця та овочі на сніданок. Їсти він не дуже хотів, а тому подумував, скупившись, зійти вище по Бірґер Ярлсґатан і погуляти в парку «Humlegården», поки його не заполонили мамаші з колясками й тинейджери на великах.

За десять кроків від спуску до напівпідвальної майстерні Ґуннар несподівано вкляк. Стрендвеґен було чисто підметено, проте на тротуарі біля бордюру він помітив два сірувато-зелені листочки, схожі на лаврове листя, що його додають у супи й інші страви. Старий нахилився та збагнув, що листочки лише скидалися на лаврові, а насправді були чимось іншим.

Ґуннар випростався. Оглянув Стрендвеґен поперед себе, тоді зиркнув назад, але не зауважив нічого підозрілого. Злодійкувато поглипуючи з-під сивих брів, він підійшов до бордюру, схилився, впираючись рукою в коліно, й підняв листки.

Серце важко бухнуло, виплюнувши на обличчя хвилю гарячої крові.

Як він і думав: то було засушене листя коки, що його жує для підтримання себе в тонусі корінне населення перуанських Анд. Ґуннар іще раз подивився під ноги. Вночі накрапало, проте напроти місця, де він стовбенів, сіріла прямокутна латка сухого асфальту. Аж до ранку тут стояла машина, водій якої мав із собою листя перуанської коки…

Раптово вранішні кольори потьмяніли. Ґуннар зблід, серце затріпотіло. Сонячне світло більше не тішило, вгризалося в очі, а вітер, здавалося, похолоднішав на десять градусів. Розвернувшись, старий художник пошкутильгав до майстерні, швидко забіг досередини й зачинив двері. Після заллятої ранковим сяйвом набережної у півтемряві кімнати перед очима попливли темні кола.

– А що ти хотів? – надломленим голосом запитав він себе.

Умить художник постарів років на двадцять. Якщо перед виходом він виглядав молодшим від своїх років (не старшим за шістдесят, а як усміхнений, то навіть на п’ятдесят), то зараз перетворився на ветхого стариганя із в’ялою шиєю, олов’яними очима й тремором у кінцівках.