Максим Кидрук - Твердиня

У Яна Фідлера озвався мобільний.

– Алло, – відповів чех.

– Племіннику, я наполегливо рекомендую тобі повернутися додому, – пролунало в динаміку.

Ян жив із рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипломатом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції та після виходу на пенсію залишився жити в Стокгольмі. Ніколас виділив племіннику вутлу комірчину на півпідвальному поверсі свого будинку, трохи північніше від станції «Ропстен» на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялись теплотою, хоча Ян тим особливо не переймався; йому вистачало того, що Ніколас Фідлер не бере з нього гроші за кімнату.

– Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і… – чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, – …і зараз трохи зайнятий.

– Добре, Яне, не заважатиму тобі, – легко згодився дядько, – просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, тож іще одна пара рук зараз не була б зайвою.

– Що? – іскорки в очах аспіранта згасли.

– Що чув, племіннику: лопнула труба, якою гівно відводиться з будинку.

– І… а… а як моя комірчина?

Голос дядька Ніколаса ніби й не змінився, проте відчувалося, що того аж викручує від прихованої втіхи.

– Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не стане перебільшенням.

– Чорт, – простогнав Ян. – Зараз буду.

Він натиснув «Відбій» і подивився на друзів.

– Мушу бігти, у моєму підвалі прорвало каналізацію, і… – чех стиснув кулаки від безсилої люті, – …найближчими днями мене не чекайте.

– Давай, – махнув рукою Левко. – Ми потім надішлемо тобі стенограму розмови.

– Якщо дуже смердітиме, приїжджай ночувати до нас, – запропонував Сьома.

– Дякую! – потиснувши всім руки, Ян заквапився до виходу. Росіянин і українець повернулися до розмови про літню мандрівку, зосередившись на двох варіантах – Мексика та Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши за планшетом, вони заходилися шукати, що можна побачити й що робити в цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним поглядом ковзаючи по відвідувачах «Wirströms Irish Pub».

На столі коротко завібрував чийсь телефон. Семен скосив очі й побачив, що Ґрему надійшло повідомлення від відправника Satomi. Левко в цей час поринув у вивчення руїн майянського міста Яшчілан, розташованих у джунглях на межі між Мексикою та Гватемалою, а тому нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко зведе голову й зауважить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, вгледівши, від кого смс, усміхнувся. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стискаючи смартфон у долоні, американець підвівся й рушив до виходу. Семен глипнув на Левка.

– Куди це він?

– По телефону поговорити.

– А… Глянь, – Левко крутнув планшет до росіянина, – це Яшчілан 40 40 Яшчілан (юкатекське Yaxchilán – зелені камені) – місто цивілізації майя в джунглях на півдні Мексики. . Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях. Це не задрипана Чичен-Іца, де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше як півсотні задниць і голів 41 41 Чичен-Іца – політичний і культурний центр майя на півночі півострова Юкатан (Мексика). Одні з найвідоміших і найбільш упізнаваних майянських руїн у світі. . На Яшчілан водять тури по 7—10 осіб, туди треба на човні добиратися…

Сьома дивився на товариша й не чув його. Він думав про те, чи мусить розповісти про роман америкоса та японки. Як друг, мусив би. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стримувався. Лео, певна річ, гніватиметься на Ґрема й затаїть образу на нього, Семена, за те, що не сказав про Сатомі раніше. У такому разі про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, бо через півроку вони розбіжаться хто куди й не факт, що коли-небудь побачаться.

Ґрем повернувся швидко.

– Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.

– Куди? – не бажаючи розставатись з iPad -ом, скорчив невдоволену міну українець.

– Маю справи.

– Які справи у п’ятницю ввечері? – звів брови Левко.

– То довга історія, вам буде нецікаво, – Ґрем підморгнув товаришам.

Семен похитав головою, туплячись кудись під стіл.

Забравши планшет, американець вийшов із бару.

– От і поговорили, – насупився Левко. – Як із ними можна про щось домовлятись? Ми навіть у бар організовано вибратися не можемо, що вже казати про Мексику чи Кенію.