Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Коли станеться всесвітній потоп, дзеркала перевернуться і приймуть нас. Чи приймуть інших — не знаю. Нас — приймуть! Бо ми знаємо, що людина походить від людини. Вони, ті, що шиють білими нитками, репетують: „Ми — від мавпи!“ Й усі намагаються пролізти з чорного ходу. (Я так тебе люблю, що не уявляю, як можна запросто сказати: „Де ти шльондраєш?“ Можливо, це також потрібно — як доказ найбільшої близькості, адже чужій так не скажеш?..)

Люди зімкнені в єдиний больовий ланцюг: скільки разів удариш ти, стільки вдарять і тебе. Тому ніколи не треба метушитися, аби віддати чи отримати своє. Зараз я відкрию тобі найбільшу таємницю. Коли ТАМ іде дощ, тут, на моїх грудях — під твоєю рукою зліва — теж іде дощ. Уві сні ти стискаєш пальці, й вони здригаються від того, що відчувають, як глибоко під ними йде дощ.

Вони, твої пальці, не можуть бачити зірки, але вони вміють усе відчувати. Вони розумніші за тебе. Усе в нас — розумніше за голову. Хоча нам здається, що — навпаки. Голова — лише хімічна лабораторія слів та подій, у ній відбуваються реактивні реакції. А так — простір між твоїми пальцями відповідає одному моєму. І навпаки. Усі твої проміжки співпадають із моїми непроміжками. І коли геть усі проміжки співпадають з усіма непроміжками, голові зовсім нічого переварювати. Усе стає несуттєвим. У ній обертається космос.

За все доводиться платити. А таким, як ми, — удвічі більше. І саме тому так тяжко добровільно відривати проміжки від непроміжків.

Люблю — означає: йди, куди заманеться, роби, що хочеш. Не люблю: йди ось туди, принеси те-то й те-то, завтра буде ось так, у наступному році — інакше. Люблю — означає: завтра я помру. Слухай же, як шумить дощ під твоєю долонею!

„Я скоро прийду“, — сказала ти. Коли — скоро? „Ну, дуже швидко. Ось ця нічка закінчиться, ось друга закінчиться, а за ними буде довгий-довгий день. Збиратимемо в лісі гриби, купуватимемо ляльок у циган та афени у слоїках. Тільки б вистачило сили перечекати всі ночки, з їхніми люмінесцентними місяцями…“

Ти говориш до мене краще, коли тебе немає. Люди взагалі говорять один до одного краще, коли мовчать.

…Ти так дивно йшла від мене сьогодні. Ти сказала: „Обійми мене, поки я ще тепла. А потім не обіймай більше — мене тут не буде“. А де ти будеш? „О, це зайве, не переймайся! Я буду ще кращою, коли піду. Ти ж мене зовсім не знаєш! А я — не такий уже великий подарунок. Коли ти знову знайдеш мене, ти відчуєш, що ТАМ, де ти мене загубив, — порожньо. Просто я стоятиму поруч із тобою. Це так просто. Треба тільки не лякатися, не думати про страх. І коли — тепер чи років через п’ятдесят — прохолодні руки опустяться тобі на плечі, не верещати, як мавпа. Ти любитимеш мене сильніше ще й тому, що захочеш бути зі мною весь час — інших бажань ти не матимеш. Як це відбувалося зі мною, коли я бачила розсипи зірок та місяців…“

Аби тобі було затишніше, я не скажу, що знаю про тебе усе. Ти можеш трішки хитрувати, якщо хочеш. Ти можеш говорити красиві, одній тобі зрозумілі, слова. Я не сперечатимусь. Твої місяці уповні змішалися із моїми — в них не було болючих непроміжків. Вийшло одне золоте море. І ти стояла на березі, біленька, як янгол. І дихання було легким. І сон був білий. І ти стояла поруч — біленька, як янгол…»

«Ось воно що, — подумала Влада, вимикаючи бра й щільніше загортаючись у теплий плед. — Значить, вона завжди там, із ним… Що ж, нехай буде так…»

А ще вона зрозуміла, що хвороба не відступає і не відступить, аж доки не з’єднає ці дві половинки в одне.

Крізь вікно вже пробивалося сіре сяйво ранку. Влада накрила голову пледом — так вона любила спати завжди — і нарешті заснула.

— Здається, Макс вляпався в якусь авантюру! — говорила Владі за два роки до подій, про які йдеться, Жанна. Вони сиділи на кухні, пили чай і по черзі підходили до плити, аби вдруге чи вдесяте розігріти вечерю для Максима — котлети зі смаженою картоплею.

— Лягай спати, — сказала Жанна. — Я дочекаюся сама. Макс, напевно, не вечерятиме… — І вона рішуче вимкнула вогонь під пательнею.

Її трохи дратувало, що на кухні їх двоє. Якби Влади не було, вона б мала зовсім інший настрій, не такий миролюбний.

— Ці котлети вже перетворилися на вугілля! — посміхнулася Влада. — Невже не можна звідкись подзвонити і попередити, щоб ми не хвилювалися?!

— А чого тобі хвилюватися? — посміхнулася Жанна. — Я взагалі вважаю, що ти повинна подумати про своє особисте життя, а не няньчитися з нами.

Влада ображено засопіла, картинно позіхнула: