Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Нарешті Влада розв’язала останню мотузку, і на купі ганчір’я з’явився темно-синій камінь, що за формою нагадував сльозу. Жанна взяла камінчик і підкинула його на долоні:

— І ти гадаєш, що це — коштовність?

Влада пошкрябала поверхню каменя нігтем, і з-під товстого шару фарби тьмяно зблиснуло скло.

— Не чіпай! — обурилася Жанна. — Тобі усе треба спробувати на смак! Цьому камінцеві безліч років. Нехай усе залишиться так, як є!

— Я розумію… — тихо вимовила Влада. — Я не маю на це такого права, як ти…

Це був заборонений прийом, і Жанна знову відчула до сестри жаль та ніжність. Вона швидко згребла ганчірки й камінчик зі столу, кинула усе в найближчу шухляду і лагідно обійняла сестру.

— Дурненька! Роби з цим що хочеш. Просто я зараз думаю зовсім про інше. Я хочу, щоб у тебе було своє життя, власна квартира, щоб ти не стояла біля плити, аби ми нажерлися. Це ненормально. І якщо у Макса все складеться добре, ти зможеш жити інакше, краще.

— Але я хочу жити з вами. Я так вас люблю, — відказала Влада, і собі стискаючи сестру в обіймах. — Я ніколи не житиму так добре, як ви…

— Господи! — засміялася Жанна. — Ти нас ідеалізуєш, а ми просто намагаємося не сваритися при тобі.

Сестри ще трохи посиділи. Потім почалася звичайна вранішня метушня зі сперечанням, кому першому йти до ванної і хто в кого взяв і не повернув косметичний олівець.

…До роботи Жанна їхала на автобусі, потім пересідала в метро. Сьогодні вона забула взяти із собою книжку, тому була змушена спостерігати за дорогою, дивитися на обличчя, прислухатися до розмов. Позаду сиділи дві дівчини, яким можна одночасно дати і вісімнадцять, і двадцять вісім: простенькі нафарбовані обличчя, голосна розмова…

— Що ж мені подарувати тобі на весілля? — запитала одна.

— Та що завгодно, мені байдуже, не переймайся, — відповідала друга.

— О, придумала! Це буде, як в анекдоті — куплю тобі вазу і, даруючи, розіб’ю… На щастя…

— І… в нього на голові! — зі сміхом додала «наречена».

— Залюбки!

Вони голосно зареготали й почали обговорювати фасон майбутньої весільної сукні.

Простота існування — ось що завжди дивувало Жанну в людях, змушувало її сто разів переглядати власне ставлення до життя. Вона часом ненавиділа себе за постійні внутрішні монологи, за картини, які вона могла викликати у своїй уяві. Їй здавалося, що вона б не засумувала і не занепала духом навіть у в’язниці: до неї «в гості» приходили б усі, кого вона забажала б побачити. Вони прийшли б із небуття, з книжок, живописних полотен, зі звуків музики (особливо її улюблених Гріга та Моцарта), з усіх часів… Вони давно жили в її уяві, вона оселяла їх у своїй голові, надаючи кожному персонажеві окрему чистеньку кімнатку. Вона була господинею свого уявного готелю і мала повне право на невимушену розмову про погоду чи свіжість вранішніх булочок із геніями та героями.

В одній з таких кімнаток завжди жив Макс. Тільки зараз, із плином часу, вона могла пожертвувати бесідою із ним заради власних думок. Іноді бувало таке, що вона (подумки, звичайно ж!) забороняла собі навіть наближатися до тих дверей у своєму уявному «готелі світу», за якими оселила Макса, багато разів навіть намагалася виселити звідти настирливого квартиранта із скандалом та звинуваченням у крадіжці «готельного майна». Даремно! Він повертався. І вона розуміла, що він тут назавжди.

Простота існування приваблювала тільки як альтернативний, неприйнятний для її психіки спосіб життя — легкий і необтяжливий, у якому немає місця роздумам про старість, страх та смерть. Зустріч із Максом зробила неможливим простоту її існування. Коли вона вперше побачила його — не зраділа, як радіють усі дівчата справжньому (або удавано справжньому) коханню із перспективою одруження.

Вона ніколи не мріяла про одруження! Думки про те, що одна людина може належати іншій, викликали в неї огиду. Жанна сама не знала, звідки часом береться цей шал, ці божевільні напади навіженого спротиву всьому, що оточувало її з дитинства. Її зігрівала думка про те, що батько (якого вона завжди подумки називала не інакше, як Олівером) — нащадок якогось давнього роду. Краще було б — циганського! Це багато 6 чого пояснило і в характері самої Жанни. Дорога, високі вогнища, вітер, свист батогів, люлька з міцним тютюном і вир неприборканої пристрасті, коли дозволяється все, — ось яка сутність ховалася за її удаваною стриманістю. Вона уявляла себе вершницею в чорному шкіряному капелюсі з широкими крисами, білявою відьмою перед судом інквізиції, вуличною циркачкою, що танцює босоніж на розпеченому вугіллі… О, треба було бачити її в такі хвилини! І Макс побачив її саме такою.