Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Тутешні мешканці теж були особливі. Саме в цьому районі відбувалося «велике переселення народів»: сюди переселялися жителі найближчих сіл, влаштовуючи на власному балконі справжні курники (аби бути завжди з м’ясом та яйцями), деякі навіть примудрялися тримати не тільки курей, а ще й кіз чи поросят. Сюди стікалися біженці не тільки з ближнього зарубіжжя, але й зустрічалися африканські, ба навіть афганські осередки. І в коридорах житлово-комунальних комбінатів, у цих окремішніх державах у державі, де панували опасисті жінки із гучними голосами та попаленими «хімією» зачісками, стояли фантасмагоричні черги з темношкірих громадян, що ламаною українською вимагали видати їм талони на цукор. Навесні, особливо у вихідні, район перетворювався на цех із вибивання килимів: на кожному подвір’ї, під кожним вікном та на кожному спортивному майданчику жінки, чоловіки й діти довгими палицями гамселили по розвішаних килимах. І це скидалося на священний весняний ритуал, зміст якого здавався незбагненним для здивованих мусульман, що давно вже мали модерні пилососи. Килими вибивали з ранку до вечора. А потім знесилені й вдоволені сусіди виносили на дерев’яні столики пляшки з горілкою, бутерброди та дзбани із домашнім квасом й до ночі співали пісень, що також було незбагненним для смаглявих дітей півдня.

…Вранці наступного дня сестри так само сиділи на кухні й пили каву перед тим, як вирушити на службу. Жанна працювала молодшим науковим співробітником бібліотеки, Влада перебувала у пошуку того єдиного місця роботи, де б вона могла уповні розкрити свої здібності. І тому її «трудова книжка», цей пережиток минулого, пістрявіла кількома десятками різноманітних записів.

— Куди так рано пішов Макс? — запитала Влада. — Він хоч поснідав?

— Ти ж знаєш, що він ніколи рано не снідає, — сказала Жанна. — А пішов він відксерювати свої романи, а потім кудись далі…

— Навіщо?

Жанна зрозуміла, що їй не відкрутитися від пояснень і, власне, нема з чого робити таємницю.

— Йому запропонували подати рукописи для публікації за кордоном. У перекладі, звичайно. Треба ж залишити примірники для себе. Якби у нас був комп’ютер, усе було б набагато простіше…

— Господи, навіщо йому ці переклади? Нехай би надрукувався спершу тут.

— Тут це зробити складніше. Крім того, за книжки пообіцяли одразу ж виплатити гонорар.

— Хіба таке буває?! Безкоштовний сир — тільки у мишоловці! — посміхнулася Влада. — Звідки у Макса з’явилися такі благодійники?

— Щиро кажучи, Макс піде зараз на все, аби ми хоч трохи вибилися з цих злиднів. Взагалі, давай припинимо ці балачки. Особливо з ним, добре?

— Як скажеш… Але я вважаю, що замість того, щоб брати участь у сумнівних проектах, ми могли б нарешті продати той батьків камінець. Принаймні, хоча б з’ясувати, що воно таке. Можливо, щось цінне? Раптом саме через нього приїздив той французький дядько, пам’ятаєш?

— Збожеволіла! — Жанна засміялася. — Звідки в нашій родині «щось цінне»? Не вірю. Це по-перше, а по-друге… Не забувай, що цей камінчик разом із прадідом пройшов сибірські табори, із бабусею — евакуацію, а тато вважає його родинною реліквією.

— Але ж, пам’ятаєш, колись батько розповідав про якусь іноземну графиню, на честь якої нібито тебе назвали? Вважаєш, що це брехня? А якщо ти справді — аристократка, ваше високосте?

— Батько завжди був добрим казкарем. Він розповідав не тільки цю казочку! А потім — якщо це справді так, гадаю, ніхто ніколи не дізнається істини. Не забувай, які були часи. Якщо прадід щось і знав про, як ти кажеш, іноземні корені, його змусили про це забути.

— А як же батькова французька? — не вгамовувалася Влада. — Адже я точно пам’ятаю, як він говорив з тим Флері!

— Ти просто фантазерка.

— Яка ти неромантична… — зітхнула Влада. — Ну подивімося на камінець ще раз, благаю. Батько ж недарма залишив його нам — ми можемо робити що заманеться!

— Дивись! — знизала плечима Жанна.

Вона знала, що сестра з дитинства обожнювала роздивлятися цю родинну реліквію, коли батько був у доброму гуморі і дозволяв це робити. А за роки їхнього самостійного життя вони ще жодного разу не доторкнулися до згортка, просто забули про нього.

Влада радісно зіскочила з табуретки і побігла нишпорити в шухлядах. На кухню вона вийшла з маленьким згортком у руках. Жанна пила каву і з посмішкою стежила, як сестра обережно розгортає й розкладає на столі пожовклі ганчірки, що колись, можливо, були носовичками, а можливо, й клаптиками дідівської онучі — батько зберігав усе в тому вигляді, в якому отримав від предків.