Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Було вже пізно. Влада прилягла на диван, загорнулась у плед і відчула під своїм ліктем жорсткий жмут паперу. Чергове творіння Макса! Вона про нього зовсім забула… Долаючи сон, Влада увімкнула бра над головою. Треба почитати. Хоча б заради того, щоб знати, чи прогресує хвороба.

Вона із сумом згадала недавні часи, коли на Макса зненацька звалився успіх — його почали друкувати, запрошувати на телепередачі та вистежувати, аби взяти інтерв’ю чи сфотографувати у приватній обстановці. В одній із газет навіть з’явилася непристойна замітка про те, що молодий геній живе одразу із двома жінками. Але це був зворотний бік визнання.

Влада перебувала тоді на вершині блаженства. Вона не могла зрозуміти, чому Макс відмовляється приймати журналістів, чому уникає спілкування з колегами письменниками та все частіше зачиняється у своєму кабінеті (тоді квартира ще не була студією).

Жанна пояснила: Макс пише новий роман, але те, що він дав їй почитати, не схоже на перші речі. «Я навіть боюся… — сказала Жанна, — не треба його зараз чіпати». І новий роман Макса став для Влади дитиною, яку вона допомагала народжувати як могла: турбувалася про здоров’я її «батька», про лад у помешканні та калорійність їжі. І тоді, два роки тому, коли усе пішло шкереберть, Влада відчула, що ту нещасну дитину віддано до дитячого будинку, а можливо, ще гірше — до рук збоченця-педофіла.

«Ні, я не можу про це згадувати! — заборонила собі сумні думки Влада. — Краще почитаю».

Вона взяла аркуш, і серце стислося від круглого незрозумілого дитячого почерку, такого несхожого на колишній чіткий, майже каліграфічний, почерк Макса.

«Білі нитки» — прочитала заголовок Влада і, закуривши, заглибилась у манускрипт:

«…Вони шиють білими нитками. Усі бачать, що ВОНИ шиють білими нитками. Але не наважуються сказати про це вголос. Адже й самі — шиють білими нитками. Колір цнотливості! Ми всі шиємо білими нитками. Це схоже на величезний шевський цех. Ось — білі нитки (гори білих ниток!) — тільки бери. І ший. І шиємо. Пришиваємося один до одного. Варто лише впіймати гаву, як бачиш — до тебе в тролейбусі вже пришився дядько із торбиною — зліва, праворуч — старенька в картатій хустці, спереду — спиною — якась блондинка із гострою парасолькою…

Відкладемо голку. Та поїдемо в гори. На плечі такі неохайні рвані рубці… Але якщо не пришиватися, а ось так обережно погладжувати — вони зникають. Їдемо в гори вже вісімнадцять годин — шістнадцять з них цілуємося. Але рекорд нема кому зафіксувати.

На кошлатих горах ростуть ягоди. Засмаглі діти збирають їх у слоїки, вискакують на шосе майже під колеса і продають — по дві гривні за величезний слоїк. Купа нових облич за склом авто зливається для них в одне задоволене, спітніле, червонощоке обличчя благополуччя.

А ти здаєшся собі гіршою за всіх, тому що у тебе — все на язиці: і мед, і гірчиця, й отрута, і правда, і брехня. І все — водночас. (Ти так солодко і тепло цілуєш зараз, що за заплющеними повіками я бачу зірки, кілька місяців, потім — червоні зиґзаґи, потім — гострі скалки кришталевої вази, яку розбив у дитинстві, а потім знову — тунель із місяців та зірок…)

Ось вони (нагадаю: ті, хто шиють білими нитками!) сидять собі, мовчать, притискаючись гарячими колінами до чужих жінок. А ти що за чудовисько? А ти МОЄ чудовисько. З першого погляду. Без примірки. Жах!

Ти нічого ніколи не приміряла. („Не можу цього терпіти! Дайте те, що є. Та, будь ласка, загорніть у папір“.) Ті, що шиють білими нитками, завжди вибирають: тицяють носом у свіжу курку на базарі: „А вона справді свіжа?“, „А це справді курка?“, ніби випадково заглядають до кімнати: „А це що — відик?“, „І машина є?“…

Нитки біленькі, стьожки кривенькі. Але за правилами гри їх не помічатимуть.

Ми говоритимемо довго-довго. Довго і… мовчки. Розкажи мені що-небудь. Сумне чи веселе? Веселе. Але у мене все — про сумне. Тоді заплющуй очка. Спи. Ти спатимеш, а я думатиму про веселе. Ти все одно мене почуєш.

Берліозова голка не виходить із серця. Ти летиш до мене. Срібний пілот зібрав певну кількість бажаючих відлетіти, роздав усім по парі крил, наказав ухопитися за мотузку й махати руками. Ось і полетіли: раз-два, раз-два… Знизу так красиво виглядає!

…Людина походить від людини. Коли про це добряче забули, з'явився той, хто мав перевірити, чи так усе зроблено та чи не потрібно якоїсь допомоги? Виявилося — потрібно. Виявилося, що не все так добре, як планувалося. Чи то клімат не підійшов, чи то атмосфера занадто розріджена, але мозок звузився, кінцівки видовжилися, зуби потьмяніли й загострилися. Вбили посланця. Науково довели своє походження від мавпи. А який із мавпи спит?..