Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Хор, оркестр народних інструментів, тріо бандуристів, гурт автентичного співу з села Коноплі, ансамбль народного танцю «Вервиця», квартет «Співочі козаченьки» та гурт закарпатських дримбарів стояли окремо, за лаштунками громіздкого реквізиту. Група газетярів та телевізійників безтурботно жлуктила пиво, відчайдушно радіючи можливості прокататися «на шару», а заразом підготувати купу напівфабрикатів для майбутньої «смажені» у своїх газетах та на каналах.

Художник Скун, відомий своїми сороміцькими картинами у стилі «кіч» та перманентним алкогольним синдромом, слугував зв’язковою ланкою між усіма групами — він снував від однієї купки людей до іншої, виголошуючи привітання, що швидше скидалися на майстерно оброблені триповерхові лайки. Йому скрізь наливали різної міцності напої у пластикову чарку, що виклично висіла на кінці довгого носовичка, пришпиленого до нагрудної кишені.

Було ще багато різного люду, включно з делегацією братніх країн, родичів організаторів свята та струнких дівчат невідомого походження.

Дартов із друзями під’їхав до причалу на своєму авто під заздрісними поглядами ветеранів літератури, які одразу ж закивали у його бік головами, згадуючи, «як колись я його просував до спілки, а тепер бач, який класик!..» Портянко, Атонесов та Араменко вийшли з машини і почали витягати з багажника свої валізи. Дартов, обійшовши авто, шанобливо відчинив передні дверцята й подав руку жінці. У цей момент, здається, навіть оркестр заграв набагато тихіше. З авто вийшла жінка. Газетярі одразу ж взялися за фотоапарати. Нарешті вони могли наочно побачити те, про що давно вже складалися легенди: дружина (або коханка) відомого письменника й насправді виявилася туркенею, з ніг до голови закутаною в чорну лискучу паранджу.

Дартов, незважаючи на заборону стюардів, повів жінку по трапу і за хвилину знову повернувся до причалу вже без неї — треба було огледітися й привітатися із знайомими. Він стояв посеред натовпу, як король, на прибуття якого очікували. Нарешті він помітив свого давнього московського опонента. Той, як і тоді, два роки тому, стояв у колі своїх прихильників у пожмаканій футболці й відсьорбував з пляшки коньяк. Але цього разу закушував бананом. Дартов поблажливо посміхнувся. Тепер вони були на рівних. Навіть більше — міжнародна слава Жана Дартова була не до порівняння зі скандальним успіхом московського писаки. Дартов попрямував до нього. Тепер він не соромився свого вишуканого костюма і міг дозволити собі будь-який тон.

— Ну що, — без привітання звернувся він до колеги, — навчився людської мови?

Й одразу ж, зненацька, отримав сильний удар прямо в перенісся. Натовп хитнувся й завмер. Портянко кинувся піднімати друга.

— Ти, гнидо, ніколи не доведеш мені, що ти чогось вартий! — старанно уникаючи акценту, прошипів поет. — Пішов ти…

Дартов поліз до кишені за хусткою, кров залила білу сорочку.

— Це тобі так не минеться, мета-фо-рист! — процідив він крізь розбиті губи.

Портянко та Атонесов відвели його до парапету і водою з фонтанчика почали обмивати закривавлене обличчя.

Цей інцидент не потрапив до поля зору Араменка — він із захватом дивився у протилежний бік. Жоден катаклізм у світі не змусив би його відірвати погляд від жінки, що якраз виходила з авто. Серце його радісно тріпотіло: «Мілено!» Жінка елегантним жестом заклацнула дверцята чорного «мерседеса», помахала рукою водію і, підхопивши свою валізку на колесах, попрямувала до трапу. Оголосили посадку. Увесь натовп радісно кинувся до сходів.

Після сорокахвилинної метушні Влада, як і всі, нарешті отримала ключ від своєї каюти. Члени делегації радісно розбрелися коридорами, відшукуючи свої номери. Вставляючи ключ у замкову шпарину, Влада краєм ока помітила, що поруч із нею житиме одна зі співачок, а навпроти намагається відчинити двері вже зовсім п’яний художник Скун.

Влада увійшла до своєї каюти й огледіла приміщення: круглий ілюмінатор, зашторений веселою блакитною фіранкою, письмовий столик, вмонтований у стіну, ліжко з білосніжною білизною, туалет із душем. Маленька, але досить зручна кімнатка. З коридора долинали голоси, сміх, перегук сусідів, але тут було затишно. Влада відсунула фіранку і побачила темну воду із відблисками вечірньої зорі. Пароплав погойдувався на хвилях. Ще ніколи Влада не відчувала такого заколисувального спокою, а головне, не знала такої приємної самотності, коли відчуваєш себе повноправною господаркою помешкання, нехай і тимчасового.