Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

До відходу пароплава лишалося кілька хвилин. Влада розібрала речі, прийняла душ і лягла на прохолодне ліжко, не розстеляючи постіль. Вона чула, як хвилі ритмічно стукотять об стіну її каюти. Десь поруч та нагорі вирувало життя, збуджені пасажири снували палубами, а їй здавалося, що вона знаходиться глибоко під ними, у барокамері на дні ріки, куди не долинає нічого зайвого, метушливого та несправжнього. Влада заплющила очі.

…Коли за годину вона прокинулася, пароплав уже відплив за місто. Влада відчинила ілюмінатор, і свіже повітря, ніби зіткане із бризок та місячного світла, увірвалося до кімнати. Темні береги з рідкими вогниками здалися їй спинами великих доісторичних звірів, що розляглися біля води.

«Оце і є спокій, — подумала Влада. — Підводна недосяжна барокамера. — І самотність Макса уперше не здалася їй жахливою. — Можливо, жити треба заради досягнення цього стану — повного спокою. Мав рацію Булгаков, надаючи Майстрові цей привілей! Не кохання, не добробут, не жалюгідна боротьба за виживання — є лише спокій, заради якого варто пройти сім кіл самотності…»

Різкий звук бортового радіо увірвався в її думки. Гучнявий чоловічий голос оголошував, що настав час вечері, запрошував усіх до ресторану. Спокій скінчився. Влада зачинила ілюмінатор і почала одягатися. Перед виходом вона довго стояла перед великим люстром у вузькому коридорчику каюти і спіймала себе на думці, що виходити не хочеться. Так немовляті, яке знаходиться у теплому материнському лоні, мабуть, не хочеться виходити на світ. Але команда «Треба!» вириває його зі сну й кидає на поталу багатьом іншим «треба», що супроводжуватимуть його протягом усього життя…

Влада рішуче відчинила двері й попрямувала до ресторану, влившись у вервечку інших шукачів виходу на верхню палубу. Широка освітлена зала ресторану була прикрашена квітами. На вході всіх гостей зустрічали стюарди і супроводжували до столиків. Місця були розписані за номерами. Владі дістався столик за номером «17». Вона пройшла крізь залу, оглядаючи присутніх та міркуючи, кого посадили поруч із нею, адже за столиками сиділи по чотири особи. Нарешті вона побачила на одному картку зі своїм номером. За ним уже сиділи троє — кобзар Зозуленко, новеліст Куртя та… Ярик Араменко. Усі троє із захватом спостерігали за її ходою.

Влада знала, що в чорній вечірній сукні, розшитій стразами, вона виглядає дивовижно. Новеліст, випередивши інших, скочив на ноги і відсунув стілець. Влада привіталася й сіла навпроти Ярика.

— Вам не пощастило! — посміхнувся він. — Ви ж не любите їсти у чиїйсь присутності… Але я дуже радий бачити вас тут! Це для мене просто подарунок долі!

Офіціанти почали розносити страви.

— О, креветки! О, судак у білому соусі! Анчоуси!!! — по черзі коментували кобзар та новеліст. — Їжа богів!

За іншими столиками, особливо там, де сиділи ветерани, також спостерігалося неабияке пожвавлення. «Неформали» вже розливали, прикрившись краєм скатертини, горілку — адже на столиках стояли лише пляшки з пивом. Алкогольні напої продавалися лише в шинквасі на верхній палубі і — за божевільними розцінками.

Араменко замахав рукою трійці, що увійшла до ресторану останньою. Портянко, Атонесов та Дартов прямували до сусіднього столика, за яким уже нудьгувала одна з жінок-«берегинь» у великій квітчастій хустці, накинутій на плечі. Побачивши чоловіків, що прямують до неї, вона почервоніла.

— Привіт, зраднику! — вигукнули приятелі майже разом та з цікавістю подивилися на Владу. Погляд Дартова затримався на ній довше. Приятелі посідали за свій столик і, не ховаючись, виставили кілька пляшок. «Берегиня» зашарілася, поправляючи свою зачіску.

За кожним столиком точилися жваві розмови, майже усі члени делегації були знайомі один з одним, усі голосно ділилися враженнями від своїх номерів, кухні та зустрічей із знайомими. Протягом півгодини Влада та Ярик були змушені вислуховувати байки новеліста Курті, який жував і говорив водночас.

— Колись, усередині сімдесятих, викликають мене до КДБ, — розповідав він, багатозначно оглядаючи співрозмовників. — А я ж знаю, що вони вже зібрали на мене безліч компромату, та й думаю — ви хитрі, а я ще хитріший! Так от, питають мене: «Ви знаєте поета такого-то?» А я собі думаю: «Вони ж очікують, що я відпиратимусь!» і кажу їм прямо: «Знаю!» «А ви читали його рукопис такий-то?» — питають далі і гадають, що я заперечуватиму. «Читав!» — знезброюю їх я. «А давали його читати тим-то і тим-то?» — називають вони прізвища моїх знайомих і, дурні, гадають, що я не знаю, що вони знають, що давав. «Аякже!» — кажу. Була ще купа запитань — суцільна провокація. Та мене не обдуриш! Нащо заперечувати те, що їм відомо?! Так вони й лишилися ні з чим…