Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Щоправда, перепілок, запечених у свинячому череві, тут не було, але смаженого, нашпигованого овочами та спеціями м’яса було вдосталь, самогон, настояний на різному зіллі, лився рікою. Голова колгоспу виголошував тости, а юні студійці дивилися на гостей очима, повними захоплення й зі священним трепетом слухали вірші Дартова, претензійні оповідання Портянка та Араменка. Семенко Атонесов узяв на себе місію критика-літературознавця й розповідав молоді про «підводні камені» творчості, не забуваючи уважно придивлятися до жіночої половини студійців. Вечори відбувались у місцевому клубі, обіди й вечері — на природі.

Приятелі одночасно звернули увагу на одну дівчину, що майже увесь час мовчала й червоніла, подивляючись на поважних гостей. Вона була не схожа на інших дівчат — рум’яних, веселих, які залюбки перехиляли склянки самогону й заливисто й голосно сміялися.

— А це що за екзотика? — запитав Атонесов у керівника студії.

— Це наша сирітка, — пояснив той, обіймаючи Семена за плечі, — спілкуватися зі столичними літераторами було для нього особливою честю. — Цього року закінчила школу, талановита дівчинка. До речі, завтра виїжджає на навчання — вступила в університет на філологічний факультет. Якщо захочете залишитися тут днів на п’ять (у нас чудова рибалка!), можете ночувати в її хаті — вона лишається вільною. Торік в Оксаночки померли батьки, а тепер і вона їде від нас…

Залишитися на риболовлю вони не схотіли. І наступного ранку, завантаживши «газик» продуктами та рукописами студійців (з яких вони збиралися зробити вогнище, як тільки виїдуть за межі села), четвірка вирушила в дорогу. За кермом сидів їхній незмінний «Санчо Панса» на прізвисько Сірий, парткомівський водій, який звик мовчати й нічому не дивуватися. Усі четверо ще не відійшли від випитого, крім того, вони продовжували прикладатися до пляшок, які їм дали в дорогу турботливі студійці. Машина їхала лісом. На одному з поворотів вони побачили мальовничу картину: на залитій сонцем галявині сиділа юна мавка — та сама дівчинка Оксана. Мабуть, вона прямувала до залізничної станції й сіла перепочити, адже йти доводилося кілометрів з десять-п’ятнадцять…

Дівчина переплітала косу. Її загострене обличчя ніби світилося зсередини, худенькі руки та ніжки скидалися на порцелянові. Для повної завершеності картини не вистачало хіба що маленької кізоньки поруч та пташки на її плечі.

— Зупини!

Вони вигукнули це майже водночас і так само водночас перекинулися каламутними від самогону поглядами…

Ні, ні, потім думав Дартов, нічого подібного, що трапилося пізніше, він не хотів! Хіба ж не було зрозуміло одразу, що четверо поважних гостей просто зупинились, аби погомоніти із красивою дівчиною та запропонувати підвезти до станції?..

Суто джентьментська пропозиція! Звідки ж з’явився той ХТОСЬ, якого він, Дартов, потім уявляв на своєму місці?! І цей ХТОСЬ зовсім не був джентльменом. Та й навіщо ним бути, якщо мізки ось уже кілька днів затьмарені алкоголем, а достойного об’єкта, щоб зняти напруження, так і не зустрілось… Крім цієї, яка увесь час мовчала і не наблизилась ані на крок.

Дурепа-селючка! Не знає свого щастя! А воно ось — чотири супермени, які здатні осипати з ніг до голови чим завгодно — квітами, грошима, щасливими квитками у подальше життя!

…Вона пручалася так, що обидві її руки виявились вивихнутими в зап’ястях. Тільки тоді нарешті затихла. А потім знепритомніла. Сірий незворушно сидів за кермом, навіть не повертаючи голови. Коли вони, розпашілі, задоволені, збуджені пригодою, вже йшли до машини, Дартов повернувся до дівчини й прислухався — вона уривчасто дихала. Він швидко тицьнув у її затиснуту долоню пачку зім’ятих карбованців й побіг наздоганяти друзів. Цей порух привів її до тями. Вона підвела голову й подивилася услід чоловікам.

— Я вас усіх запам’ятала! Вам це так не минеться! — почули вони її слабкий голос. — Ненавиджу!

Вони зупинилися. Мить постояли, не оглядаючись, їхні погляди майже одночасно зупинилися на довгому гладенькому поваленому стовбурі молодої берези, який перетинав стежку. Першим за нього взявся Дартов. Зрозумівши його думку, приєдналася решта. Намагаючися не дивитися в обличчя дівчини, вони поклали стовбур на її тонку шию. Лишалося тільки натиснути.

— Разом! — скомандував Дартов…

Потім вони знову їхали в машині й до безтями жлуктили самогон.

На галявині, вже вкритій сутінками, не лишилося навіть горбочка. Гладенький стовбур вони передбачливо вкинули в ріку. І він поплив, перевертаючись у хвилях, змиваючи з себе всі сліди…