Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

— Ех, харошиє ви рєбята! — сказав поет. — Ну что — мір?

Атонесов цокнувся із ним пляшкою пива.

— А тот ваш «класік» і правда сволочь! — продовжував поет. — Убіл би на мєстє!

— Так убий! — п’яно відгукнувся Атонесов. — А я тобі допоможу!

— Сам сдохнєт скоро, падла! На етом свєтє долго нє живут двє категорії людей: генії і шестьоркі. Так што єму адін канєц, кєм би он сєбя нє мніл! Налівай!!!

Семен Атонесов із задоволенням слухав тираду московського колеги. Наливати коньяк було нікуди — усі склянки були повні недопалків, і він простягнув гостю цілу пляшку.

Вони ще з годину вигукували уривчасті фрази про різні способи убивства «цієї сволочі», поки не забули, про яку «сволоч», власне, йдеться. Потім їли білий хліб, густо змащений майонезом, — іншої закуски вже не було, випили ще зо дві пляшки горілки. Потім, переклавши обох жінок, які давно вже поснули, на одне ліжко, всілися поруч, поклавши ноги на сплячого Портянка, та ще довго з’ясовували, кому усе ж таки належить Чорноморський флот. Портянко ображено сопів уві сні.

— А чого ти так не любиш мого друга? — повернувся до теми Атонесов.

— Какова?

— Ну того, як його… — Атонесов покрутив пальцем у себе перед носом, і цей жест одразу ж викликав у московського гостя правильну асоціацію, яка могла виникнути тільки у споріднених алкогольних мізках.

— А-а-а! Чєво ж ето — нє люблю? Я єво абажаю! Хочеш, пряма січас пайду і пацелую? Харошиє ви все рєбята!

— Пішли! — як завжди після хорошої випивки, потягло на подвиги Атонесова. — Я знаю, у якій він каюті! Тільки с-с-с-с! — Приклав він палець до вуст. — Він не сам. Знаєш, яка у нього баба?!! О!!! Чорна така! Уся чорна!

Вони тихенько вийшли з каюти і, тримаючи один одного попід руки, дібралися до палуби, на яку виходив ілюмінатор каюти Дартова.

Вони почали стукати у вікно.

— Жа-а-ане! — кричав Атонесов. — Виходь! Вип’ємо разом із нашим гостем — він такий гарний хлопець! Я йому усе розповів, чуєш? «Чуєш, брате мій?…» — загорлав він пісню.

— Спіт, падла! — розсердився московський гість. — Нє уважаєт!

На нього раптом навалилася нудьга — перший симптом агресії.

— А пашлі ви все! — раптом вирвав він свою руку з руки Атонесова і, похитуючись, попрямував у темряву.

Атонесов лишився стояти на палубі. Свіжий нічний вітер поволі витверезив його. Він перехилився через перила і спостерігав за потужним потоком води, що на великій швидкості обтікала борт пароплава.

Він не почув за своєю спиною чиїхось легких кроків…

…Влада повернулася до своєї каюти пізно. Вона була втомлена і водночас збуджена подіями, що відбувалися навколо неї. Їй хотілося зосередитись, але в голові крутився шалений калейдоскоп вражень.

«Що в такому разі казала собі Скарлетт О’Хара? Подумаю про це вранці!» — вирішила Влада, скидаючи сукню прямо на підлогу. Вона зайшла в душ, а вже через п’ять хвилин міцно спала під рівний гул двигуна. Цієї ночі їй зовсім нічого не снилося.

…Дартов просидів у кают-компанії ледь не до ранку. Спочатку його обсіли журналісти, і він із неабияким задоволенням дав кілька розлогих інтерв’ю, потім його запросив до щедро накритого столу капітан пароплава, а коли вечерю було скінчено, настав час для покера. З кімнати він виходив лише раз — по свої сигари, знехтувавши цигарками, які йому запропонував капітан. Віднедавна він курив тільки гаванські сигари.

…Провівши Владу-Мілену до її каюти, Ярик Араменко ще довго тинявся палубами. Йому зовсім не хотілося спати. Уперше за кілька років перед ним постала хоч якась перспектива, життя набуло сенсу і на горизонті замаячила мета. У неповних сорок він нарешті зустрів жінку, яка б могла стати його дружиною. Він давно мріяв саме про таку — яскраву, недосяжну, сильну. Заради неї варто було б продовжувати своє безглузде життя. Вітер пригод віяв йому в обличчя, як в юності.

…Портянко прокинувся від раптової тиші, яка настала в каюті. Навпроти сопіли дві незнайомки. Треба було перебиратися до свого помешкання. Він намацав у кишені ключ від каюти. «Треба менше пити, — сказав собі подумки Портянко. — Наступного разу лише вдаватиму, що п’ю…»

Він тихо зачинив двері каюти Атонесова і вирішив іти до себе не внутрішнім коридором, а палубою.

Ніч і справді була темна, а ріка — бурхлива…

Несподівана тиша змусила прокинутись. Мотор не гув, пароплав погойдувався на хвилях, що звучали, як ліниві оплески. У віконце крізь фіранку пробивався тоненький гострий промінець сонця, в коридорах та на палубах було тихо, як на борту Летючого голландця. Пароплав, очевидно, стояв на причалі. Влада визирнула в ілюмінатор. Справді, це був невеличкий причал провінційного містечка К.: поспіхом пофарбована у синьо-білий колір кав’яренька, за якою починалися мальовничі пагорби, і — жодної живої душі на березі. Була шоста ранку.