Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Він вже був готовий поцілувати її, бачив зблизька її обличчя у павутинні переплутаного вітром волосся і раптом відсахнувся:

— Що із твоїми очима?! — схвильовано промовив він.

Влада здригнулася. Скільки разів їй доводилося чути це запитання!

— «Засіб Макропулоса», дія друга! — пожартувала вона. — Ви, сер, не оригінальний!

Ярик посміхнувся, відганяючи від себе мару, і обережно поцілував її холодні вуста.

— Більше не ставитиму тобі театральних запитань. Ти просто загадкова жінка, і мені треба до цього звикати…

Він галантно подав їй руку. На порозі каюти він наважився поцілувати її вдруге.

— Добраніч, Снігова королево! Зустрінемося завтра о восьмій ранку в барі. Вночі скрізь незатишно. Згода?

— Добре, — сказала жінка, притримуючи двері рукою. — О восьмій, у барі! І… щасливого полювання, мій лицарю!

Вона прослизнула у двері. Ярик на мить притулився щокою до їхньої відшліфованої поверхні, і холодна голка страху пронизала його наскрізь. За дверима не було чутно жодного шурхоту, ніби жінка не зробила від дверей ані кроку.

Влада якусь мить постояла перед зачиненими дверима, прислухаючись до звуків у коридорі, і знову спіймала себе на думці, що її каюта на нижній палубі надто тиха, ніби розташована глибоко під водою. Ця тиша хвилювала, навіювала жах. «Що з вашими очима?» — це запитання ставив їй навіть доброзичливий «Самич», а Макс якось жартома назвав її «жінкою із мертвими очима»…

Господи, невже він так і не здогадався — її очі померли через нього! Цього навіженого, неуважного до неї, неможливого у всіх своїх вчинках чоловіка, над яким зараз мала необмежену владу і який тепер, як звір, сидів у своїй келії за тисячу кілометрів звідси і божевільно кохав іншу…

«Нехай буде так!» — говорила до себе Влада. Вона вже змирилась із цим, прийняла це, перейнялася чужим коханням і спробувала існувати поруч із ним, рятуватися біля нього, як рятуються від холоду біля ватри самотні й загублені у снігах подорожні… Але щоразу, коли вона намагалася простягти руку трохи ближче, вогонь обпікав її, до чорноти пропалював долоню. І вона поверталася до своїх снігів. Вона розуміла, що належить до тієї категорії людей, які не здатні безболісно долати великі емоції й наповнюватися по вінця іншими враженнями. Макс несвідомо вбив у ній цю можливість. І тому її очі завжди дивуватимуть своєю порожнечею.

Влада накинула легку нічну сорочку, розстелила ліжко, увімкнула невеличку лампу над ним і дістала з маленького оксамитового редикюля, який завжди носила із собою, згорток з каменем… У напівтемряві каюти він, як павич, одразу ж розпустив свої яскраві промінці, освітив обличчя, змусив сяяти долоню і тріпотіти серце. «Це — я», — раптом подумала Влада.

Холодний мертвий камінь світився і змушував світитися усе навколо. «Хто ти? — звернулася вона до нього. — Невже ти — звичайне скельце? Звідки ти з’явився? Навіщо? Хто і коли породив тебе і чому покинув?..» Вона згадала, як нещодавно читала книгу Милорада Павича «Російський хорт»: «Чи справжній діамант — перевірити неважко: покладіть його на язик, і смак у роті зміниться…» Влада поклала камінь до рота. Великий містифікатор не помилився — у роті розлився прохолодний м’ятний смак. «Господи! Я зовсім з’їхала з глузду! — подумала Влада. — Хіба можна вірити письменникам?»

Тихий стукіт припинив хід її уривчастих думок, вона швидко заховала камінець, накинула пеньюар і підійшла до дверей. Знову бачити Ярика їй не хотілося. Вона прочинила двері. На порозі стояв Жан Дартов…

…На порозі стояв Дартов — у своєму бездоганному білому костюмі, із пляшкою «Асті-мартіні» в одній руці і трояндою в другій…

— Чи не здається вам, що спати такої чудової ночі — злочин?

— Ми знайомі? — зверхньо запитала Влада.

— Майже, — спокійно відповів той. — Через вас збожеволів мій найкращий друг. Окрім того, ви стали об’єктом суперечок усіх чоловіків цього пароплава.

— Мені здається, що я не давала для цього жодних підстав.

— Ви дали ці підстави однією своєю присутністю у цьому звіринці!

— Ось як?.. Ви прийшли мене покарати?

— Звичайно ж! Ви — той діамант, який має блищати. А ви спите…

— А ви здатні відрізнити діамант від звичайного скельця?

— Так. Дозволите? — Він зробив крок уперед і простягнув їй троянду.

Вона розмірковувала лише мить.

— Зачекайте.

Влада зачинила двері, прибрала ліжко, поправила волосся і крадькома кинула погляд у дзеркало.