Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

— Проходьте, — запросила вона незваного гостя.

Дартов увійшов і поставив пляшку на столик, потім дістав з кишень два вузькі кришталеві келихи. Влада посміхнулася. У всіх його рухах відчувалася впевненість.

— Отже, ви прийшли рятувати свого друга…

— Боюся, йому вже нічого не допоможе… — Він уважно подивився у її очі. Це був саме той «коронний» дартовський погляд, від якого шаленіли прихильниці, — погляд звабника Паратова у виконанні Міхалкова.

— Він що, помер? — невимушено запитала Влада, розбиваючи на друзки цей оксамитовий погляд.

Дартов розсміявся.

— А це має статися? Ви — злочинниця? Уявіть, який сюжет! Таємнича жінка на пароплаві, що згодом перетворюється на «Летючого голландця»!

— Ну, це ви майстер таких сюжетів, вам видніше… Отже? — Вона, втрачаючи терпіння, поглянула на нього. — Що вас привело сюди?

— Отже, — підхопив він, — вип’ємо цей чудовий трунок. І познайомимося ближче. Ви письменниця?

— Ні.

— Невже вишивальниця — на вас це не схоже…

— Ні.

— Слава Богу! Тоді ви — авторка того кам’яного панно, яке ми веземо до Ялти і яке, немов святиню, охороняють три цербери у цивільному…

— Несінітниця! — засміялася Влада. — Я тут сама по собі. От і вся таємниця.

— Ні, ні, ні! Таємниця має бути! — посміхнувся Дартов, відкорковуючи вино.

— Побачимо… А вас я знаю.

— Читали щось? — швидко відгукнувся він, кидаючи на неї гострий погляд.

— Перший роман — «Білим по білому», здається… («Ще коли він не був тою божевільною маячнею…» — додала вона подумки.)

— Сподобалося?

— Це схоже на допит, — знову посміхнулася вона. — Сподобалося. Але… Не уявляю, як це міг написати такий успішний чоловік, як ви. Це сувора проза… Вона не поєднується із вашим… костюмом. Ви намагаєтеся говорити на рівних з відомими постатями, навіть сперечаєтесь, а… ваші інтерв’ю надто тривіальні. Як це може бути? Втім, мене це не обходить! Ваше здоров’я!

Він пив, не зводячи з неї погляду професійного мартопляса, і вона чітко усвідомила, скільки безневинних жертв не встояло перед цими очима, чорними й всотуючими, як два тунелі.

— Ви насправді цікава жінка. Тепер я розумію Ярика… — Він замислився. — Я давно думав про те, що ви сказали. Про своє (він зробив наголос на цьому слові) право говорити із тим, з ким хочу! Той, хто береться за перо, свідомо чи несвідомо вступає у діалог зі своїми кумирами. І різниця лише у тому, що для одних співрозмовниками чи опонентами стають Гамсун, Воннегут чи Кортасар, а для інших — автори коміксів про черепашок ніндзя! І цей діалог визначає ставлення до світу чи, навпаки — протиставлення світові себе і собі подібних. Без опонента був лише Господь Бог. Він сперечався чи згоджувався із самим собою. Адже сказано у Святому Письмі: «І побачив Він, що то є добре!» Але з чим він порівняв те, що зліпив, аби визначити це як «добре»? Ось у чому питання. Скажи, з ким ти говориш, і я скажу, хто ти… Я віддаю перевагу розмовам із великими світу сього. І мій костюм при цьому не має жодного значення!

Влада помітила, що, жестикулюючи, він вилив трохи вина на свою вишукану білу краватку.

— Зніміть краватку, ви її зовсім зіпсували. Треба замити…

— Га? Так… так… — відгукнувся Дартов і покірно стягнув з шиї краватку. — Можна я запалю?

— Будь ласка. Я відчиню ілюмінатор…

Свіже повітря увірвалося до каюти.

— Вибачте, я вас налякав, — отямився Жан.

— Аніскільки. Я не хотіла вас образити. Костюм у вас просто чудовий! І закінчимо на цьому.

— Закінчимо… — згодився він і схилив голову на груди.

— Вам пора в ліжечко! — посміхнулася вона. — Гадаю, ви сьогодні трохи перебрали і цей бокал був вашою останньою краплею, чи не так? Ідіть до себе! Наскільки я знаю, на вас чекає жінка. До речі, набагато загадковіша, ніж я! Усі тільки про неї й пліткують. Мовляв, то ваша турецька бранка… Ви створили собі демонічний імідж!

— Жінка? — відволікся від своїх думок Дартов. — Так, так, жінка… Я забув… То не жінка…

— Невже — молодий хлопець?! — продовжувала іронізувати Влада.

Дартов підняв на неї свої важкі захмелілі очі, й вона одразу припинила веселитися: щось знайоме і близьке промайнуло у цьому погляді — «що з вашими очима?..»

— Ви кохали коли-небудь? Ви знаєте, що таке кохати порожнечу?! Що ви можете про це знати!!!

Він швидко підвівся й оволодів собою.

— Пробачте. Мені пора. Радий був із вами познайомитися… До речі, Ярик говорив, що у вас дивовижне ім’я, забув, здається…