Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Влада прибрала на столі, залишила тільки одну свічку та бокал із червоним вином. Було вже пізно, але спати не хотілося. Та вона б і не могла заснути, думки обсіли її, як зграя голодних вовків.

Ніч пахла бузком і трохи — морем. У прочинене вікно Влада бачила темне небо, яким із великою швидкістю мчали рвані хмари, у них потопав тонкий серпик молодого місяця. Він часом зблискував, як ніж, розпорював довге полотно якоїсь хмарини і знову пірнав у темряву, як підступний маленький злодій. А краї розпанаханих хмар рожевіли, ніби і справді натягувалися кров’ю.

Влада змерзла, треба було зачинити вікно, але вигляд неба, течія якого була схожа на тріпотіння розірваної кінострічки, заворожував її. І такі ж розірвані, розбурхані думки, наче хмари на небі, проносились у її голові.

Вчора, обідаючи в ресторані свого патрона, вона познайомилась із Яриком Араменком.

Саме він розповів своїй новій знайомій, що за кілька днів відбудеться «мистецький похід» на пароплаві, і навіть пообіцяв «вибити» для неї одне місце. Але це було зайве. Того ж дня «Самич» із задоволенням резервував для Влади окрему каюту. Щоправда, вона містилася на нижній палубі, але для Влади це було несуттєвим.

Ярика Араменка вона упізнала одразу, щойно він увійшов до клубу в бездоганному чорному костюмі і поглядом, у якому світилося презирство та зверхність, огледів присутніх і попрямував до шинквасу. В його вигляді було щось інквізиторськи-привабливе. Вільних місць було досить, але Влада вже напевно знала, що цей тип неодмінно сяде поруч із нею. Так і сталося.

— Не люблю їсти, коли на мене дивляться, — сказала вона йому.

— Я з вами цілком згоден, — відказав він. — Але нічого не вдієш, я зголоднів і обіцяю дивитися лише у свою тарілку.

Хоча він таки не витримав, замовив два бокали найдорожчого вина.

— Пробачте, — сказав Ярик. — Я не звик пити сам… Дозвольте пригостити?

Вони розговорилися. Чому Владі закортіло змінити ім’я, вона не знала й сама. В той день, відчувши, що наближається до своєї міфічної мети втрапити до кола відомого письменника Жана Дартова, Влада перевершила саму себе. Чоловік, що сидів навпроти, за якихось півгодини належав їй, як гаманець, як пуделко, як тонкий срібний ланцюжок. Він був удавано-холоднуватим, але запальничка, яку він час від часу підносив до її цигарки, тремтіла в руці.

«Невже він сподобався мені? — думала зараз Влада. — Можливо, й так. Сподобався, як може сподобатися початок гри…» За всі роки її існування поруч із родиною сестри, вона не зустріла жодного чоловіка, який міг би по-справжньому зацікавити її. Це, можливо, відбувалося тому, що її не приваблювала взаємність. У нелюбові до неї Макса, у його недосяжності було щось природне і водночас фатальне.

Інакше просто не могло бути, вважала Влада.

Вона почала шалено закохуватись у досить юному віці, швидше зі своєї невтолимої потреби любові у її чистому вигляді — без буденної метушні, пересудів із подругами та спітнілими від перших обіймів долонями. Вона звалювала брили свого кохання на першого-ліпшого хлопчика, який нічого не підозрював і який ще був здатний крадькома бавитися моделями літаків та автомобільчиків. Але ці брили пересувалися всередині неї і ніколи не зачіпали сторонніх. Ця замкненість простору гіперболізувала її почуття, приводячи, зрештою, до нападів повної байдужості.

Нелюбов Макса поставила останню крапку у її спробах налагодити чуттєві контакти зі світом — світ законсервувався в ній у вигляді гострих брил кохання, що перемелювали її нутро. Але це її влаштовувало, адже вона не розуміла неекстремальності стосунків більшості своїх знайомих. Вона не визнавала любові, що надходить поволі, як потяг: один їде у ньому, інший — стоїть із букетом квітів на пероні. Потім ці двоє ідуть у кав’ярню? розмовляють «про кіно», призначають одне одному побачення, знайомляться з батьками, переживають із десяток дощів, хвороб, маленьких свят, аж поки вирішать, що треба жити разом. Для Влади усе це було неприйнятне. Макс був синонімом її приреченості на нуртування брил всередині її єства, і ці, часом болючі, зрушення давали їй відчуття того, що вона ще живе. Адже повільність потяга і тупість очікування на пероні не вкладались у її поняття кохання. Якби здоровий глузд міг увірватися хоча б до її сну, вона б побачила в ньому, що є вільною — настільки, наскільки може бути вільним опудало музейного птаха: красива оболонка без жодних слідів тління.

…Влада простягнула руку, взяла бокал і відпила вино. Вона не знала, від чого тремтять її руки — від свіжого повітря чи від передчуття майбутньої подорожі. І ще одна думка раптом захопила її уяву. Хоча, вона майже ніколи не полишала її: саме зараз настав той момент, коли ніхто не заборонить їй знову дістати родинний талісман.