Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

«Цікаво, про що вони говорять до нас?» — подумала Влада. Сьогодні Макс почувався краще, вона навіть обійшлася без свого фокусу з люстром. Єдине, що зараз хвилювало її, — як сказати Максу, що вона має лишити його самого на цілий тиждень, та чи витримає він цей тиждень повної самотності.

— Знаєш, — сказав Макс, — я давно вже не можу сприймати запахів, особливо таких, — вони повертають до життя. Не будемо про це…

— Добре, не будемо, — погодилася вона. — Що тобі сьогодні снилося, любий?

— Не говори зі мною як із дитиною! Гадаєш, я не розумію, що зі мною відбувається? Довго ти триматимеш мене у тій кімнаті?

— Поки не знайду Жанну, — холодно відказала вона. — Нехай вона вирішує, що робити далі…

— Я хочу шукати сам…

— Добре, добре, — поспішила заспокоїти його Влада. — Ми шукатимемо разом. Почнемо прямо зранку, так? Зараз повечеряємо, поспимо, а потім…

— Подивись, яка тінь на стіні, — раптом перебив її Макс. — Вона схожа на лахмітника в їдальні для безпритульних… Дві склянки кефіру перед ним і один недопалок «Прими» — це я після смерті… Ти ТАМ не була, ти не можеш знати. Ти не знаєш почуття, яке має назву: «Мені нічого не потрібно». У це «не потрібно» входить усе те, чого ти так шалено бажаєш. Це так страшно. Можливо, настав час платити за своє місце на землі? Але чому так скоро? А можливо, ми з тобою вже заплатили — Жанною? Я — за свою писанину, за ці безкінечні рефлексії, за те, що усе пускав на слова, за муляжі зі слів, що звисають з паперу, як ось ці спагеті — дохлі і огидні, немов черв’яки. А ти… Гадаєш, що я нічого не знаю?.. Є така картина Магрітта — жінка зчищає з себе тінь чоловіка, але вона все одно залишається на ній… Хіба чоловік винен у тому? Я хочу бачити людей. Мені тепер здається, що всі вони, навіть чоловіки, мають твоє обличчя… Коли ти відпустиш мене, Жанно?

— Скоро…

— Коли — скоро?

— Ось перейдемо цю ніч…

— Ми не перейдемо її — вона занадто довга, Жанно… Я втомився…

— Ми із тобою різні жабки… — в задумі промовила Влада. — Я — та, що борсається у глечику з молоком, поки не зіб’є під собою масло.

— Знаєш, яке слово з молитви подобається мені найбільше? «Нехай буде воля Твоя»! Тільки у ній є для нас великий зміст і надія, решта — жалюгідні потуги довести, що буває якось інакше. Не буває! На жаль…

Макс схилив голову на руки. Влада знала — аби не почався напад, треба говорити. Говорити про щось інше, відволікти його невимушеною балачкою.

— Слухай-но, Максе, пам’ятаєш, ти описав ту історію, що тобі розповідав батько про діамант? Як ти вважаєш, то правда чи вигадка?

— Про який діамант?

— Ну, про той пофарбований камінець, що лежить у Жанниній скринці. Ти говорив про нього з батьком, а потім написав оповідання… Розкажи мені, що ти про це знаєш.

— A-а, ти про підвіски Марії Антуанетти! — Влада побачила, що його очі ожили. — Я не знаю, чи правда це… Але історія цікава… Це казка про маленьку Жанну у зеленій сукні…

«О Господи!» — подумала Влада.

— Розкажи мені цю казочку, добре?

— Це казочка про маленьку Жанну, — знову повторив Макс. — Тоді вона була фрейліною королеви — найвродливішою з усіх фрейлін. Їй дуже кортіло мати діамантові підвіски, адже у дитинстві вона не мала навіть пристойної сукні. І вона вирішила написати листа від імені королеви до єпископа Страсбурга кардинала де Роана із проханням замовити у ювелірів дуже коштовну прикрасу. Коли підвіски були готові, маленька Жанна втекла з ними в Англію. А довірливого кардинала заарештували й посадили до Бастилії. От і вся історія…

— І це усе?

— Маленька Жанна прожила на ці діаманти усе життя. А щоб ніхто не міг довести, що це ті самі прикраси, вона наказала одному з майстрів-ювелірів додати на кожний камінець ще одну грань — двадцять восьму. Під час слідства це і врятувало її від викриття, адже на суді ювеліри, які робили коштовність на замовлення кардинала, стверждували, що камінці мають лише двадцять сім граней. Хитра маленька Жанна…

— А наш камінець, про який розповідав батько, не може бути тим діамантом?

— Я втомився… — Макс відкинувся на кріслі. — Чого ти від мене хочеш, Жанно?

Влада зрозуміла, що більше вона від нього нічого не доб’ється. Усе, про що вона зараз почула, вона вже читала в одному з його оповідань. Про все, крім кількості граней. Але це була його сьогоднішня вигадка. Принаймні, він заспокоївся й переключився на щось інше.

— Пішли, любий, я покладу тебе спати.

Влада обережно взяла його за руку. Тепер головним було те, шоб він не збунтувався на порозі своєї келії, випив пігулки і дався зробити заштрик. Вона поцілувала його руку і тихо повела у темну печеру за стелажем. Він не пручався, покірно дав зробити їй усе потрібне. Влада тихо вийшла з кімнати, зачинила і замкнула двері, зсунула половинки стелажу. Вона вирішила нічого не говорити йому про свою майбутню відсутність — час без Жанни усе одно зупинився для нього.