Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Інколи, прокидаючись у своїй (тепер — своїй!) просторій квартирі, Влада дивувалася затишку, що панував у ній. А головне — і вона це відчувала напевно — маленька підступна змійка тривоги під назвою «ревнощі» виповзла з її серця. Нехай і таким чином, але Макс усе ж таки належав їй! Вона згодна була доглядати його, безпорадного, загубленого у хащах своєї хворої психіки. А чи була вона такою вже хворою?.. «А чи не ти, дорогенька, — часом думала Влада, — робиш його таким безпомічним?» Можливо, Владі варто було б припинити давати йому снодійні, заспокійливі та інші небезпечні пігулки…

Але як відмовитися від влади над ним, від права казати щовечора: «Любий, час вечеряти…» або навіть і більше: «Сонечко, я приготувала тобі ванну…»

Як солодко торкатися гребінцем його волосся, подавати рушник, вибирати в магазині білизну та нові сорочки!

От якби він міг хоч трохи звикнути до неї, змиритися з тим, що віднині тільки вона буде поруч і тільки вона стелитиме йому постіль! О, як вона сподівалася на це усі два довгих роки! Були миті, коли його затьмарений погляд теплішав… І вона сподівалася, що от зараз він скаже «Досить!» і зрозуміє, що повернення в минуле не буде, що вона і тільки вона, Влада, єдина жінка в його житті. Але він уперто називав її іменем сестри, і Влада накуповувала нових пігулок, аби все залишалося так, як є.

У Влади не вистачало сили сказати Максові прямо те, що вона відчувала напевно, — Жанни вже немає на цьому світі. А як могло бути інакше? Усі ці роки Влада старанно купувала газети й вирізала статті з кримінальних рубрик. Інколи там траплялись жахливі фотографії напівзотлілих жіночих тіл, що були знайдені на околицях міста. У кожній з них Влада бачила Жанну… Ніби випадково вона підсовувала ці статті Максу. І тоді доводилося подвоювати дозу ліків…

«Але якщо вона жива… — міркувала Влада, — якщо тоді, два роки тому, просто пішла до якогось таємного коханця (вона завжди була темною конячкою навіть для мене!) — я притягну її сюди за руку, я відкрию Максові очі, і він сам прожене її! І це буде навіть на краще!»

…Він уявляв свою розмову з Кундерою.

— Розумієш, Мілан, — казав Дартов, — життя, мабуть, не варте того, щоб перетворювати його на літературу. Це все одно, що зблиск скляної скалки видавати за сяйво діаманта і змушувати публіку вірити в це. Скло залишиться склом. Хто може поручитися, що ми чуємо одні й ті самі звуки чи бачимо одні й ті самі кольори? Я у цьому не впевнений. А ми намагаємося систематизувати світ, привести його до спільного знаменника. І мільйони людей, як зомбі, повторюють за нами, що море — «смарагдове», а пшениця — «золота». Хіба це не злочин? Ми народжуємо духовних дальтоніків. Істина завжди залишається поза межами свідомості…

Дартов простягнув руку в темряву й намацав на тумбочці попільницю, поставив її собі на груди й струсив туди попіл тліючої цигарки. Він лежав у широкому ліжку, на якому залегко міг би розміститися взвод солдатів. Гілки акацій та вишень, що рясно росли під вікнами, у місячному сяйві утворювали на стіні сюрреалістичні візерунки. Два доги — білий та кольору маренго — мирно спали на килимі перед каміном. Дартов загасив цигарку і прислухався до звуків, що, як густе вино, блукали його багатокімнатним, устаткованим за останнім словом сучасного дизайну помешканням. Він напружував уяву і чув бурмотіння сонної води, захованої у трубах, шурхіт оксамитових портьєр, перешіптування книжок на полицях. Уявна розмова із Кундерою наповнила його єство неабиякою гордістю. Особливо тішила ця можливість сказати «ми» — він, Дартов та інші! Невже це стало реальністю?!

Вогник чергової цигарки, віддзеркалений у люстрі, що стояло у протилежному кутку кімнати, здавався йому язичком сатани, що дражнив його з потойбічного світу. Він не міг змоделювати відповідь Кундери і тому продовжував говорити:

— Зовсім скоро мене тут не буде. Я нарешті вирвусь звідси. Я теж житиму в Парижі, дихатиму одним повітрям з тобою і їстиму — долаючи огиду! — клятих слимаків та жаб’ячі стегенця. І ніхто не змусить мене написати жодного рядка. Досить з мене цих мук…

Він непогано попрацював цей рік — за книгою, що набула такого резонансу, він — не без допомоги найманих «негрів» із провінції, — зробив пару сценаріїв. За одним уже було знято багатосерійний фільм, другий викупила одна із відомих зарубіжних кіностудій, і чимала сума доларів уже очікувала на свого господаря в найнадійнішому швейцарському банку. Лишалося тільки поволі згорнути свою діяльність тут. І це треба було робити дуже обережно.