Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Влада заходила до відділу, як королева, прискіпливо вибирала купу речей, змушувала продавщиць метушитися довколо себе, аж поки вони втрачали терпіння та пильність. У вишуканому вбранні вона проникала на різні презентації та фуршети, і жодного разу ніхто не поцікавився її запрошенням. Не важко здогадатися, що майже кожен такий вечір закінчувався так само, як це було з музикантом на ймення Кріс: в останню мить Влада втікала. Вона завжди втікала, лишаючи за спиною сотні можливостей змінити своє життя. Того єдиного шансу, на який вона очікувала, поки що не було.

Доля посміхнулася їй пізніше.

Перша осінь без Жанни не була схожа на осінь — у середині жовтня люди ще ходили в легкому одязі і вираз дитячого здивування не сходив з їхніх облич. Перехожі ніби говорили один одному: «Ну, як вам така погодка?!» і посміхалися своїм думкам.

Влада взагалі дуже любила осінь, це була її пора. Вона, на відміну від інших, тих, хто в цей час подумки вже готується до зими, розквітала і ніби світилася ізсередини, як світяться пізні осінні яблука в саду. Того вечора вона йшла від чергового коханця і в ній нуртував сміх. Їй запропонували одруження! Їй, Владі! Одруження із урочистою церемонією в Палаці (що в народі називався «Бермудським трикутником»), із лялькою та повітряними кульками на капоті авто, із юрмою гостей та подарунками, із гульбищем у ресторані та чемним знайомством із усіма новими родичами!

Вона просто розсміялася. І тепер цей сміх, як їжачок, ворушився у неї в горлі, і Влада підозрювала, що він вирветься назовні разом із потоками сліз… Вона знала, що вдома на неї чекає застигла статуя Макса, яку треба обережно покласти в ліжко.

Але додому йти не хотілося. Осінь змушувала жити і дихати. Її тягнуло у натовп, вона із задоволенням завітала б у якесь пристойне місце, де можна було б повечеряти та послухати джаз, але грошей на це катастрофічно не вистачало, попри те, що на її зап’ясті красувався тоненький золотий браслет — «шлюбний подарунок». Влада заспокоювала себе думкою, що почуття абсолютної свободи гроші надають у двох випадках: коли їх зовсім немає або коли їх надто багато. І перше означало, що вона ще довго перебуватиме у стані повної незалежності.

Міркуючи таким чином, Влада не почула, як поруч із нею загальмувала машина. Водій радісно вискочив із неї та обійняв за плечі:

— Господи, невже це ти? І така жінка ходить пішки? Абсурд!

Влада повільно скинула руку зі свого плеча і подивилася на нахабу. Перед нею стояв незнайомець у темно-синьому костюмі-трійці, модній дорогій краватці.

— Ми знайомі? — суворо запитала Влада.

— Владко, не прикидайся! Я ж — Олег! Олег Величанський. Невже я так сильно змінився? Як ти? Чим займаєшся?

Влада аж присвиснула. Років із п’ять тому Олег не раз приходив до них у гості, саме він робив із Максом інтерв’ю та намагався поволочитися за нею. Але тоді це був худорлявий, невпевнений у собі юнак із завжди вологими долонями.

— Як Макс? Я чув, у вас щось трапилося? — продовжував розпитувати Олег. — Ти, до речі, дивовижно виглядаєш! У тебе є час?

Влада нарешті знайшла привід випустити свій сміх, і Олег сприйняв це за добрий знак.

— Слухай, тут неподалік є одне класне місце — пішли повечеряємо й поговоримо? Я такий радий бачити тебе!

— Що за місце?

— Один закритий ресторанчик клубного типу, там добре годують.

— Як же нас пустять, якщо він закритий?

— О, жінко! Доводжу до вашого відома, що для мене немає нічого закритого. Я сам допомагав його облаштовувати одному відомому депутатові. Ну що, поїхали?

І він розкрив перед нею дверцята свого авто. Влада сіла, напружено згадуючи, в чому вона одягнута під легким білим плащем. Слава Богу, сьогодні на ній була одна із суконь Жанни, що могла зійти за стиль ретро.

Олег припаркував машину у невеличкому затишному скверику, галантно запропонував їй руку, і вони увійшли в охайний будиночок, на якому не було жодної вивіски. То був невеличкий ресторан із двома залами, оформленими у стилі бароко. З різних кінців зали Олегу одразу ж замахали руками приятелі, офіціантка миттєво принесла меню, запалила на столі гелеву свічку і чемно застигла перед ними із маленьким нотатником у руці. Влада вибрала собі лише фруктовий салат та бокал вина — вона збиралася заплатити за себе сама.

— Я вечеряла, — пояснила вона Олегові, коли він намагався замовити для неї щось суттєвіше.

— Тоді принесіть мені те саме, — зітхнув Олег, — тільки замість вина — коньяк. А там подивимося…