Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Одного вечора Макс повернувся напрочуд рано. Влада добре пам’ятала, що саме того вечора вони із сестрою чомусь усе ж таки зібралися на своїй улюбленій кухні і намагалися налагодити хоч якийсь контакт. Макс увійшов і мовчки поклав на стіл газету. Його обличчя було блідим. Він хотів щось сказати, але зміг зробити лише якийсь незрозумілий жест, потім посміхнувся судомною посмішкою і, не роздягаючись, пішов до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима.

Влада схопила газету першою, переглянула її і нарешті дала вихід своєму гніву:

— Він просто здурів! Чи довго так буде продовжуватися? Що, власне, трапилося, ти мені можеш пояснити?

Поки Влада виливала свій гнівний монолог, Жанна заглибилася в читання рецензії на новий роман відомого письменника Жана Дартова. Повідомлялося, що Дартов — єдиний автор, який не тільки прорвався на європейський ринок, але кілька його нових романів висунуто на престижну міжнародну премію. Далі була сама рецензія… Щобільше Жанна вчитувалась у рядки та цитати, тим сильніше калатало її серце: це була рецензія на романи Макса!

Дочитати вона не змогла. Влада з острахом дивилася, як сестра, обхопивши голову руками, забігала кухнею, змітаючи на своєму шляху табуретки, потім на підлогу полетіли тарілки…

У нападі гніву Жанна була прекрасна — її очі та щоки палали, тугий жмуток волосся розпався і темною хвилею розсипався по плечах. Влада ще ніколи не бачила сестру в такому стані.

— Наволоч… — шепотіла Жанна. — Я вб’ю тебе, наволоч!

Вона нарешті затихла і, не відриваючи долонь від обличчя, сповзла по стіні на підлогу. Влада кинулася до неї з валідолом, але та відвела її руку і подивилася на сестру зовсім спокійним поглядом. Влада здригнулася: то був холодний погляд людини, що прийняла рішення. Більше вони не розмовляли. Влада спостерігала, як сестра гортає сторінки адресного довідника. Нарешті вона знайшла те, що шукала, зробила коротенький запис на папірці, поклала його до кишені плаща і почала швидко збиратися.

— Ти куди? — запитала Влада. — Я піду з тобою, вже пізно…

— Облиш! — Це було сказано таким тоном, що Влада не насмілилася заперечити.

— Я скоро повернуся! — крикнула Жанна, заглядаючи до Макса.

Відповіддю їй була тиша. Тиша і темрява…

Вона не повернулася… Вранці наступного дня Влада щосили трусила Макса за плече, але він дивився на неї крізь сон і поводив у повітрі рукою, ніби відганяючи настирливу муху. Влада вирішили почекати до вечора. Увечері Макс виповз на кухню і шалено пив іржаву воду, що текла з крана. Брудна сорочка прилипла до його спини. Влада тільки зараз помітила, як він схуд.

— Ти не знаєш, куди поділася Жанна, її немає майже добу? — наважилася запитати вона.

Макс відірвався від крана і глянув на неї каламутним поглядом:

— Вона має право… Я занадто довго мучив її… Вона гідна кращого.

Така відповідь Владу не задовольнила. І вона ще півночі обдзвонювала всіх знайомих, друзів, потім — тремтячою рукою набирала номери моргів та лікарень. У міліції їй сказали, що подавати в розшук треба після трьох днів відсутності зниклого.

Наступного дня, вийшовши на кухню, Макс застав Владу у тій самій позі біля телефону. Він уже виглядав краще.

— Де Жанна? — запитав він. — Вона дзвонила?

Влада мовчки похитала головою. Макс швидко одягнувся й вискочив з квартири. Він повернувся увечері, і з виразу його обличчя Влада зрозуміла, що пошуки не дали жодних результатів…

Потім вони подали в розшук. Згодом почалася вервиця викликів у відділок, візитів слідчих та безсонних ночей, коли вони сиділи на кухні, не спускаючи очей з телефонного апарата.

Так минув місяць.

В один з таких вечорів сталося те, про що Влада й досі згадувала з жахом… Ще на початку пошуків Макс втратив сон, виснажував себе безкінечною біганиною вулицями міста, по сто разів на день заходив до знайомих із одним запитанням — чи не бачили вони Жанну, і врешті — опинявся у відділках міліції, побитий і п’яний. «Здається, у нього поїхав дах!» — говорили Владі друзі.

Вона не вірила, аж доки не стався той напад, під час якого Макс майже розгромив квартиру і ледь не прирізав сусіда, що зайшов з’ясувати, що трапилося.

Саме тоді він, перебуваючи у стані крайнього відчаю та безумства, схопив Владу за плечі і раптом затих:

— Жанна?!

Згадуючи цю мить, Влада розуміла, чому не дозволила бригаді санітарів, яку викликали сусіди, забрати Макса. Ніхто і ніколи не вимовляв до неї — нехай і чуже ім’я — з такою ніжністю.