Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Відверто кажучи, йому дуже кортіло й самому засісти за дерев’яним столом пивниці із посинілими знавцями Сартра і зненацька — на подив цим закоренілим цинікам — прочитати хорошого вірша, в якому вони відчули б крижаний подих срібного віку. Але такого вірша в арсеналі Жана Дартова не було. І він був змушений підтримувати своє реноме серед «малинових піджаків», що жадали долучитися до високого мистецтва більш опосередкованим чином. А крім того, час від часу щедро фінансували вихід чергової книжки кумира своєї бурхливої юності. Попри те, Жан не був зовсім бездарним. За роки своєї літературної кар’єри він навчився досить вправно і навіть талановито синтезувати у своїх творіннях вірші іменитих попередників. Іноді це виходило досить непогано. І дозволяло якось триматися на поверхні. Але Жан відчував, що найголовнішого у його житті так і не відбулося. Його знали, його залюбки друкували, його запрошували вести вечори та форуми, із ним бажали познайомитися, його посилали на міжнародні збіговиська та конференції з питань захисту прав людини. І він старався. Накуповував книжок, «наїдався» ними під зав’язку, божеволів, втрачав апетит та сон, аби в одну з ночей висидіти, вимучити, виштовхнути з себе, як плід, вірш чи оповідання. Його здібність синтезувати заміняла талант. Але як же він боявся того, що згодом хтось — можливо, якийсь новітній критик-шмаркач, миршавий геній-філолог, випускник Києво-Могилянки із своїм собачим нюхом на справжнє м’ясо розкусить синтетичну продукцію відомого й знаного письменника Жана Дартова та виплюне з себе (а вони, ці молоді нахаби із довгим волоссям, здатні замахнутися на будь-які імена) брутальну статейку в газетці на кшталт «Книжник-ревю» чи «Література плюс».

І єдиним його захисником стане вірна й шанована освіченою громадськістю «Літературна Україна».

«До речі, треба поцікавитися, чи буде сьогодні кореспондент з „Літературки“, — подумав Дартов, вибираючи краватку. — Фото з московськими колегами не завадило б зробити…»

На плиті щось зашкварчало — це вилився окріп, у якому варилися чотири товстих сардельки. У свої сорок із хвостиком Жан ще жодного разу не одружувався, хоча жінок у нього було багато і на будь-який смак: від молоденьких поетес з провінції, що жили у нього по кілька тижнів, до вишуканих навкололітературних пань, що «забігали на вогник» й залюбки вислуховували полум’яні промови літературного мачо. Жан не наважувався зізнатися й самому собі, що не може одружитися не тільки тому, що це обмежить свободу, яку повинен мати митець, а скоріше через великий страх розкрити таємницю своєї літературної лабораторії. Цей страх був сильнішим за кохання.

Сьогодні він мав виступати зі своїми ровесниками із «ближнього зарубіжжя», яких знав по колишніх молодіжних семінарах, якими захоплювався і які, через незнання мови, вважали його своїм «братом по цеху». Але високі емоції давно відійшли в минуле. Жан пишався тим, що саме він виступатиме «на рівні». Бо зміг втриматися, бо не спився і має добрий презентабельний вигляд на відміну від невизнаних шанувальників Борхеса, що й досі купчаться по дешевих кнайпах, збиваючи з пантелику юних бакалаврів-філологів.

Жан Дартов повечеряв, одягнув найкращий костюм, прихопив із собою пачку нових книжок, недбало кинув їх на заднє сидіння «міцубісі» й вирушив до лаври, подумки прокручуючи свою промову.

Розчарування накотило на нього з перших хвилин зустрічі з гостями. Дартов з подивом та почуттям внутрішнього дискомфорту одразу помітив, що один з гостей — поет із покоління «вісімдесятників», що нібито зараз мешкав в одній з європейських країн, був одягнений у дешеву синю курточку та пожмакані штани. До того ж він стояв у колі таких же нереспектабельних побратимів і на очах у всіх відсьорбував з пласкої пляшки горілку, заїдаючи кожен ковток пиріжками сумнівного вигляду.

Жан усе ж таки підійшов і напустив на себе такий самий богемний флер, який, щоправда, не дуже в’язався з його чудовим костюмом та бездоганно підібраною краваткою. Московський гість одразу ж поклав на його плече свою масну від пиріжків долоню, і Жан зрозумів, що він як письменник, як талановитий речник свого покоління усе ж таки існує, що його прийняли, що він — свій.

Почалися загальні розмови, спогади, цитування віршів, почергове відсьорбування горілки із засмальцьованої пляшки. Жан теж, долаючи огиду, відковтнув і запропонував усьому колу пачку «Галуазу». І з тим же неприємним відчуттям помітив, як галаслива юрба вмить розмела цигарки, а поет, поблажливо поплескуючи його по спині, прихопив аж цілих п’ять. Водночас Жан на рівні підсвідомості відчував, що це коло — а в ньому були й свої, ті самі, хто юрмиться по дешевих кнайпах, — насміхається з нього, зневажає й використовує. Публіка шанобливо обминала цей богемний осередок й прямувала до зали бібліотеки, молодь зупинялася і під виглядом «давайте перекуримо…» розглядала письменників, дівчата в окулярах притискали до грудей книжки, з якими пізніше мріяли підійти до авторів, аби отримати автографа чи запрошення на каву. Жан помітив, що в жодної не було його розкішного видання «Україна моя калинова» — тільки тоненькі збірочки гостей та зовсім миршаві книжечки «вісімдесятників».