Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Розглядаючи пихату публіку у вечірніх сукнях та смокінгах, вона гостро відчувала несправжність дійства, і їй кортіло бути ще більш несправжньою, аби довести ситуацію до повного абсурду. Якби у неї були чіпси, вона б могла їх жувати. І «вечірні сукні» із презирством поглядали б на неї, вважаючи нижчим від своєї гідності робити зауваження усякому «непотребу». Публіка старанно аплодувала між частинами циклічних творів, і Влада здригалася від ніяковості й бачила, що ці аплодисменти викликають у диригента саркастичну посмішку.

Іронія та авантюризм народилися раніше за неї, а дух спротиву став її рушійною та руйнівною силою, проти якої годі було встояти! Дивовижна музика, яку вона не здатна була сприймати в респектабельному оточенні, не викликала в уяві картин і марень, як це бувало у дитинстві та юності. Тепер вона спостерігала за оркестрантами: бачила червоні від напруження обличчя, оголені руки скрипальок, що здригалися, як драглі, під час віртуозних пасажів. Вона намагалася присоромити себе за нездатність сприйняти всю фантасмагорію звуків, і ця відраза переносилася й на інших. Усе здавалося їй неймовірно смішним. Товстун із литаврами покірно й сумно сидів на круглому стільці в очікуванні своєї партії. Коли настала його черга, він урочисто підвівся і виконав серію дзвінких ударів — він зробив це так, ніби то була остання зоряна година у його житті.

Музиканти, зазначила Влада, були схожі на свої інструменти: віолончелістки вирізнялися важкими стегнами та вузькими плечима, довгоносі альти скидалися на сполоханих птахів, що, як корм, видзьобували з пюпітрів ноти. А усі разом вони нагадували маріонеток, що підкоряються волі диригента. Можливо, це й дратувало найбільше. Зараз Влада віддала б перевагу вуличній скрипочці, що виспівує під вікнами або в метро. Але є її власне СОЛО. Тільки соло має право на існування!

— Тобі не сподобалося? — запитала подруга під час фуршету, що відбувся після концерту.

— Чому ж? Сподобалося. Особливо он той скрипаль… — І Влада вказала на одного з музикантів, що юрмилися за сусіднім столиком.

— От завжди ти так… — докоряла їй подруга. — Тут високе мистецтво, а ти… Це такий геній! Якби я могла підійти до нього, я 6, здається, збожеволіла від щастя!

— Я теж про високе, — відказала Влада. — Хочеш, фокус покажу? Вчись, доки я жива!

І, не очікуючи на відповідь, взяла свій бокал і граційною ходою попрямувала до музикантів, відчуваючи спиною вражений погляд подруги.

Відтоді, як неможливе кохання увійшло до її життя, вона сприймала реальність як велику гру. А коли вона зрозуміла, що це кохання ніколи не стане реальністю, — гра набула небезпечних трагікомічних рис. Іноді Влада відчувала себе молодою вдовою, якій просто потрібно жити, існувати, аби зберегти свій біологічний механізм. Саме тому вона не боялася бути відчайдушною, кумедною, викличною — адже в усіх перипетіях її бурхливого особистого життя не йшлося ані про любов, ані про смерть. Були лише ставки, які вона із кожним кроком подвоювала, адже майже ніколи не програвала. І саме тому, що то була її гра — легка й невимушена, Влада завжди мала шалений успіх у чоловіків, нею захоплювалися подруги, що жили зовсім за іншими законами.

Влада наблизилась до музиканта, із майстерністю психолога вираховуючи, який тип виразу обличчя йому б найбільше сподобався.

— Ніколи не чула Малера у такій інтерпретації… — сказала вона так, ніби продовжувала розмову.

— Вам подобається Малер? — жваво відгукнувся той ламаною мовою.

— Саме у вашому виконанні… — сказала Влада.

Вечір закінчився у розкішному готельному номері, куди Кріс — так звали музиканта — замовив розкішну вечерю на двох. Через годину Влада послала його в душ і… тихенько причинила за собою двері номера. Партію було зіграно, дорога до мети була важливішою, ніж її досягнення. Вона розуміла, що подібні пригоди не дадуть їй того, що було потрібно, — принаймні, шлях до Дартова лежав не через ліжко заїжджого гастролера.

Ось так вона відточувала свою майстерність спілкуватися та зваблювати без найменших душевних страждань зі свого боку. Вона тренувала свою спостережливість, як спортсмени тренують тіло, готуючись до відповідальних змагань.

Особливим етапом у цих тренуваннях були… крадіжки у бутиках та супермаркетах. Ні, речі були їй непотрібні, але факт, що вона здатна на відчайдушні та небезпечні вчинки, веселив її та надавав упевненості у своїй непереможності. Вона вже не могла відмовитись від наркотичних викидів адреналіну, перший із яких стався тоді, коли Влада уперше вийшла з магазину в модній сукні «для коктейлю» під своїм невибагливим вбранням. Звичайно ж, треба було вибирати магазини, в яких ще не було введено різних новацій на кшталт сигналізаційних бірок та телекамер.