Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

Він виклав на стіл пачку цигарок, мобільний телефон та великий шкіряний записник.

— Нічого не поробиш, я весь час в такому закруті… — сором’язливо пояснив він появу цих атрибутів. Одразу ж, ніби на підтвердження цих слів, голосно задзвонив телефон.

Краєм вуха Влада чула, що він щось говорить про тонни паперу, які варто брати тільки у тому разі, якщо їх не менше двох вагонів, і щось ще зовсім для неї незрозуміле і нецікаве…

Вона роздивлялася публіку. На кожному столику також лежали нотатники, мобільні телефони, теки, велися жваві переговори. На одній зі стін Влада помітила великий стенд зі світлинами, який псував увесь дизайн клубу. На світлинах було зображено почесних гостей. Серед них Влада упізнала задоволене обличчя Дартова…

— Вибачай! — сказав Олег, відкладаючи слухавку. — Але я ніколи не можу його вимкнути!

Принесли замовлене.

— Як це тобі вдалося? — запитала Влада. — Здається, ти працював у якійсь газетці?

— Це все так нецікаво… — промимрив Олег. — Спочатку працював на «передвиборчі»…

— А як же твої ідеї щодо особистої незалежності?

— Не сміши. Де ти бачила незалежність, особливо в мас-медіа? Це казочки для початківців. Усі ми залежні — якщо не від роботодавця чи політичної партії, то від власного начальства або ідеології, яку пропагує видання. Незалежні представники преси нікому не цікаві та, мабуть, і непотрібні. А якщо це так, то краще продатися за велику ціну. Що, власне, я й зробив. Бачиш, — він із гордістю повів рукою, — це усе моїх рук справа, і мій шеф (обійдемося без прізвищ, добре?) цим дуже задоволений. Навіщо ж йому знати, як я ставлюся до його партії, — це моя особиста справа. До речі, саме тут він вирішує багато питань, адже клуб користується популярністю серед політиків та підприємців. Цю популярність створив я.

— А ти змінився…

— Можливо. Але щодо тебе… Давай вип’ємо за шалені пригоди юності. Пам’ятаєш, як ми вчотирьох пили шампанське на даху вашого будинку?! Тоді ти здавалася мені дивовижною жінкою — особливою та недосяжною… Ти і зараз така ж неприступна?

— Твій депутат має якусь певну вагу — чи так, чиясь шнурівка? — перебила його Влада.

— Гадаю, у нього певне майбутнє — пре як танк…

— Ти знаєш Дартова? — продовжувала розпитувати вона.

— Особисто ні. Але він частенько буває тут. Більшість промов хазяїна пише саме він. Хріново пише, маю зауважити…

— Ти не вважаєш його добрим письменником? — посміхнулася Влада.

— Останні романи у нього чудові, майже геніальні. Прорвало чувака. Кажуть, на свою премію він побудував розкішні хороми, тримає в саду павичів…

Раптом обличчя Олега витягнулося — до клубу входив чоловік у чорному костюмі, за ним маячило ще двоє, а офіціанти, бармени та адміністратор виструнчилися і миттєво вишикувалися в один ряд.

— «Сам»… — прошепотів Олег.

«Сам» привітався з усіма, а помітивши Олега, підійшов і швидким рухом викинув уперед м’яку долоню. Той поквапився підвестися й потис простягнуту руку, а «Сам» уже накинув оком на його супутницю.

— Як ви їсте таку гидоту? — із виглядом «свого хлопця» запитав він її.

— А чому ж у вас таку гидоту готують? — посміхнулася Влада, хоча зверхність, із якою було поставлене запитання, не передбачала відповіді. Погляд «Самого» зупинився на ній.

— Олеже, це твоя дружина? — запитав він.

— Це моя давня знайома, — поквапився відповісти той.

«Сам» повів бровою — варто чи ні? — і нахилився над Владиною рукою, яку вона простягнула. Це тривало лише мить, але ця мить здалася Владі безмежною. Вона побачила перед собою недбалу зачіску, відзначила, що краватка пов’язана незугарно, і це дозволило їй зробити певні висновки. В ту ж мить перед нею раптово постав один із кадрів улюбленого з часів дитинства старого фільму «Дівчата»: одна з героїнь — упевнена в собі красуня, яку грала Світлана Дружиніна, каже якомусь заїжджому начальнику: «А капелюх зараз так не носять!»

Туга пружина, що до певного часу спокійнісінько дрімала всередині, раптом вистрілила, рулетка закрутилася і зупинилася на щасливому числі.

— З такою зовнішністю вам ніколи не здобути потрібної кількості електорату, — промовила вона, вибиваючи з Олегової пачки цигарку. — Вам про це, мабуть, ніхто не наважується сказати?

Краєм ока вона помітила, як зблід її супутник. «Сам» на мить сторопів і механічним рухом поправив краватку:

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо вам цікаво, можу розповісти, — сказала Влада, випускаючи з рота цівку диму. — Прошу! — І вона вказала йому на вільний стілець поруч із собою. О, як вона обожнювала цей стан — він накочувався, як дев’ятий вал, поглинав її, а потім лишав на березі життя зовсім іншу Владу: жінку з іншого виміру, яка здатна не рахуватися з титулами та правилами етикету.