Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Я питала в Боба — містера Дженкінса, — може, він бачив, щоби хтось рухався там, всередині терміналу. Він сказав, що ні. Що, як вони там усі вже мертві?

— Я впевнений, що це не так. Якщо тобі від цього полегшає, чому б тобі не приєднатися до нього внизу біля трапа? Я мушу тут ще дещо зробити. У всякому разі, я сподіваюся, що зроблю.

— Вам страшно? — спитала дівчина.

— Так. Ще б пак.

Вона ніяково всміхнулася.

— Я трохи рада. Погано, коли тобі страшно самій — повне паскудство. Тоді я залишаю вас одного.

— Дякую. Я думаю, вони скоро з’являться.

Дівчина пішла. Браян знову повернувся до монітора ІНС і набрав:

ЧИ Є якісь проблеми з цією програмою?

і клацнув:

ВИКОНАТИ

ПРОБЛЕМ НЕМА. ДЯКУЄМО ЗА ТЕ, ЩО ПІЛОТУЄТЕ «АМЕРИКАНСЬКУ ГІДНІСТЬ»

— На здоров’я, я впевнений, — мурмотнув Браян і витер собі лоба рукавом.

«Тепер, — подумав він, — аби тільки пальне горіло».

Боб почув кроки по трапу і швидко обернувся. Там всього лише обережно й повільно спускалася Бетані, але все одно він почувався нервово. Звук на сході дедалі гучнішав.

Ближчав.

— Агов, Бетані. Можна мені попросити у вас ще сигарету?

Вона подала збіднілу пачку йому, потім витягла сигарету й собі. Албертову книжечку експериментальних сірників вона була засунула під целофанову обгортку на пачці, і, коли креснула одним з них, той легко загорівся.

— Є бодай якісь відомості від них?

— Ну, це залежить від того, що ви маєте на увазі під «відомостями», я гадаю, — обережно відповів Боб. — Здається, я чув якісь скрикування, якраз перед тим як ви спустилися.

Відверто кажучи, те, що він чув, було насправді більш схожим на лементування, але він не вважав за доцільне казати це дівчині. Її обличчя виказувало такий же страх, який засів у самого Боба в душі, до того ж він бачив, що дівчина має певні почуття до Алберта.

— Я сподіваюся, з Дайною буде все гаразд, — сказала вона, — але хтозна. Він так сильно її підрізав.

— Ви бачили капітана?

Бетані кивнула:

— Він мене типу вигнав. Гадаю, він програмує свої прилади, чи щось таке.

Боб Дженкінс поважно кивнув:

— Сподіваюся.

Розмова заглухла. Обоє дивилися на схід. Нові, зловісніші звуки тепер накладалися на хрускіт і жвакання — пронизливе, бездушне верещання. Це був якийсь дивно механічний звук, який призвів Бобу на думку автоматичну коробку передач, у якій бракує трансмісійного мастила.

— Воно вже набагато ближче, правда?

Боб неохоче кивнув. Він затягнувся, і жарина на кінці його сигарети на мить висвітила пару втомлених, переляканих очей.

— Що воно там, на вашу думку, таке, містере Дженкінс?

Він спроквола помотав головою:

— Дівчино, дорогенька, я маю надію, ми ніколи цього не з’ясуємо.

Не пройшовши і півдороги вниз по ескалатору, Нік побачив проти ряду мертвих таксофонів чиюсь зігнуту постать. Неможливо було розібрати, то Алберт чи Креґ Тумі. Притримуючи лівою рукою собі праву кишеню, щоб не задзеленчало, англієць поліз туди і навпомацки вибрав з дріб’язку пару четвертаків. Стиснувши праву руку в кулак, він пропустив ті четвертаки собі між пальців, створивши таким чином імпровізований мідний кастет. І потім знову вирушив у нижній зал.

З появою Ніка постать біля таксофонів підвела голову. Це був Алберт.

— Не вступіть у блювотиння, — промовив він немічно.

Нік опустив четвертаки назад у кишеню і поспішив туди, де, наче той старий, що вельми переоцінив власну спроможність до фізичних вправ, впершись долонями собі в коліна, стояв хлопець. Він почув різкий, кислий запах блювотиння. Цей, а також пітний сморід страху, яким відгонило від хлопця, були надто знайомими йому запахами. Він запам’ятав їх з Фолклендів, а ще інтимніше з Північної Ірландії. Нік обняв лівою рукою хлопчика за плечі, і Алберт дуже повільно випростався.

— Де вони, Козирю? — тихо запитав Нік. — Ґефні й Тумі, де вони?

— Містер Тумі там, — показав хлопець на скоцюблену на підлозі фігуру. — Містер Ґефні в кабінеті «Послуги аеропорту». Я думаю, вони обидва мертві. Містер Тумі ховався в тому кабінеті. За дверима, я гадаю. Він убив містера Ґефні, бо містер Ґефні увійшов туди першим. Якби я ввійшов першим, він натомість убив би мене. — Алберт важко глитнув. — Потім я вбив містера Тумі. Я мусив. Він гнався за мною, розумієте? Він десь знайшов іншого ножа і погнався за мною.

Хлопець говорив таким тоном, що це помилково можна було б сприйняти за байдужість. Утім, Нік знав, що воно насправді. Аж ніяк не байдужість роздивився він у білій плямі Албертового обличчя.