Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Звісно. Саме так я досі й існую. — Простягнувши вниз руку, він стиснув їй плече. Рука була теплою, і з цим доторком крізь тіло Лорел промайнув невеличкий трепет. — Ви діяли дуже добре, Лорел. Дякую вам.

Він уже почав відвертатися, та тут маленька ручка намацала і вхопила манжету його джинсів. Він глянув долі й побачив, що сліпі очі Дайни знову розплющені.

— Ви… не… — почала вона, але тут же її стрясло задавленим кашлем. Кров приснула з її носа, розлетівшись дрібними крапельками.

— Дайно, тобі не можна…

— Ви… не… вбивайте… його… — прошепотіла вона, і навіть у цій темряві Лорел пройняло те фантастичне зусилля, яке зробила дівчинка, щоб взагалі щось сказати.

Нік зачудовано дивився вниз на дівчинку.

— Цей мудак ударив тебе ножем, сама знаєш. Чому ти так наполягаєш на тому, щоб залишити його цілим?

Її вузькі груди напружилися проти ременя. Піднісся закривавлений скатерковий тампон. Дівчинка, доклавши всіх сил, спромоглася сказати ще одну річ. Це почули всі; Дайна заплатила великим болем, щоби промовити це ясно:

— Все… що я знаю… він нам потрібен, — прошепотіла вона, а тоді її очі знову заплющилися.

Креґ аж по кулак увігнав розпечатувач листів у зашийок Дону Ґефні. Дон закричав і впустив запальничку. Та вдарилися об підлогу і лежала там, хворобливо мерехтячи. Алберт скрикнув з подиву, коли побачив, як Креґ робить крок до Дона, якого тепер повело в бік столу, він хитався, безсило намацуючи в себе ззаду ту річ, що там стирчала.

Креґ вхопився за ніж однією рукою, а другою вперся Донові в спину. Коли він так одночасно потяг і штовхнув, Алберт почув звук, ніби хтось зголоднілий обсмоктує стегенце добре засмаженої індички. Дон знову закричав, цього разу гучніше, і ницьма повалився на стіл. Руки метнулися поперед нього, збиваючи коробку ВХІДНІ/ВИХІДНІ і стос тих бланків для реєстрації загублених речей, які був роздирав Креґ.

Струшуючи кров, яка бризками розліталася з леза розпечатувача листів, Креґ обернувся до Алберта.

— Ти теж один з них, — видихнув він. — Ну й хер з тобою. Я вирушаю в Бостон, і ти мене не зупиниш. Ніхто з вас не зможе мене зупинити.

А тоді запальничка на підлозі погасла і вони опинилися в темряві.

Алберт зробив крок назад і відчув тепле «шух» у себе перед обличчям, коли Креґ майнув лезом через те місце, де хлопець стояв за секунду до цього. Задкуючи, він лапав позаду себе вільною рукою, жахаючись потрапити в глухий кут, де Креґ легко скористається різницьким ножем (у блідому, непевному світлі запальнички «Зіппо» той йому здався саме таким), тоді як його власна зброя виявиться і даремною, й ідіотською. Пальці його знаходили тільки вільний простір, і так він прозадкував крізь двері в залу. Він не почувався холоднокровним; він не почувався найметкішим юдеєм по будь-який бік Міссісіпі; він не почувався швидшим за бісову блискавку. Алберт почувався переляканим хлопчиком, який замість справжньої зброї вибрав собі дитячу іграшку, тому що, попри те що цей навіжений гівнюк уже зробив нагорі тій дівчинці, він був нездатен повірити — справді-справді повірити, — що може дійти аж до такого. Він чув власний запах. Навіть у цьому мертвому повітрі він відчував запах себе. То був прогірклий запах залишків недопитого пива на денці склянки, то був сморід страху.

Креґ прослизнув крізь двері з піднятим розпечатувачем листів. Він рухався, наче якась танцююча в темряві тінь.

— Я тебе бачу, синку, — видихнув він. — Я тебе бачу, просто, як той кіт.

Він безгучно поплив уперед. Алберт позадкував від нього. Одночасно хлопець почав, наче вагадлом, гойдати вперед-назад тостером, нагадуючи собі, що він матиме лише один добрий замах, перш ніж Тумі встромить йому лезо в горло або в шию.

«А якщо цей тостер вилетить з клятого капшука до того, як гахне його, я пропав».

Креґ наближався до Алберта, вихиляючись верхньою частиною тіла, немов змія, що зринає із кошика. Легка, неуважна усмішка торкала кутики його губ, утворюючи там ямочки.

«Отак правильно, — промовив похмуро батько зі своєї невмирущої твердині в Креґовій голові. — Якщо ти мусиш прибирати їх по одному, тобі вдасться це зробити. ЗВЗ, Креґу. Пам’ятаєш? ЗВЗ. Зусилля Винагороджується Завжди».

«Отак правильно, Креґґі-Веґґі, — підспівала його матір. — Ти можеш це зробити, і ти мусиш це зробити».

— Мені жаль, — промуркотів крізь усмішку Креґ хлопцю з білим обличчям. — Мені правда-правда жаль, але я мушу це зробити. Якби ти міг побачити речі з моєї точки зору, ти б зрозумів.