Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Ходімо до… — почав Нік, але Дайна його зупинила:

— Зачекайте.

Вона промовила це сильним, наполегливим голосом, і всі здивовано обернулися на неї.

Дайна відпустила руку Лорел і підняла обидві свої. Великі пальці вона завела собі за вуха, а решту пальців розчепірила, наче віяла. Потім вона просто так і стояла стовпом, у цій чудернацькій і доволі дурнуватій позі прислухання.

— Що… — почав Браян, але Дайна різко, безапеляційно прошипіла:

— Шшш!

Вона трішки повернулася вліво, застигла, потім оберталася в протилежний бік, поки мляве світло, що лилося крізь вікна, не почало падати прямо на неї, перетворивши її вже й без того бліде обличчя на щось примарне і моторошне. Вона зняла свої темні окуляри. Очі під ними виявилися широко розплющеними, карими й не зовсім безвиразними.

— Там, — промовила вона тихим голосом сновиди, і Лорел відчула, як жах холодними пальцями починає пестити їй серце. І в цьому вона не була самотньою. Бетані тулилася до неї з одного боку, а Дон Ґефні підступив ближче з іншого. — Там я відчуваю світло. Мені казали, саме тому вони вважають, що я зможу знову бачити. Я завжди відчуваю, де світло. Воно ніби пече мені в голові.

— Дайно, що… — почав Браян.

Нік штовхнув його ліктем, обличчя в англійця видовжилося, повужчало, а лоб збрижився зморшками.

— Помовчте, друже.

— Світло… тут.

Дайна повільно вирушила від них, так і тримаючи долоні віялами біля вух, виставивши вперед лікті, щоби, наштовхнувшись спершу ними, виявити будь-який об’єкт, який може стояти на її шляху. Так вона просувалася, поки не опинилися менш як за два фути від вікна.

Потім вона повільно простягнула руку й торкнулася пальцями скла. Це було схоже на те, ніби чорна морська зірка чітко вималювалася на тлі бляклого неба. Дайна озвалася нещасним мурмотінням:

— Це скло також неправильне, — стиха пролепетала вона тим самим голосом сновиди.

— Дайно… — почала Лорел.

— Шшш, — відгукнулася дівчинка, не обертаючись. Вона стояла проти вікна, як та мала, що чекає на батька з роботи. — Я щось чую.

Ці промовлені пошепки слова вселили в голову Алберта Кавснера якийсь німий, безтямний жах. Він відчув, як щось давить йому на плечі і, опустивши очі, побачив, що, схрестивши руки на грудях, сам учепився в себе.

Браян прислухався зі всією своєю увагою. Він почув власне дихання і дихання інших… проте більше нічого не чув.

«Це тільки її уява, — подумав він. — Ото й усе».

Але залишався заінтригованим.

— Що? — настійливо запитала Лорел. — Що ти чуєш, Дайно?

— Не знаю, — відповіла дівчинка, не відвертаючись від вікна. — Там ледь чутно. Мені було подумалося, що я це чую, коли ми спустилися з літака, та потім я вирішила, що це лише моя уява. Тепер я чую цей звук трішки краще. Я чую його навіть крізь скло. Цей звук… він трохи схожий на рисові пластівці, коли заллєш їх молоком.

Браян обернувся до Ніка й запитав стиха:

— Ви чуєте що-небудь?

— Та нічогісінько збіса, — відповів Нік таким самим, як у Браяна, голосом. — Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю.

— Я думаю, це істерія, — мовив Браян. Тепер він уже шепотів, майже торкаючись губами Нікового вуха.

Дайна відвернулася від вікна.

— Ви чуєте що-небудь? — передражнила вона. — Та нічогісінько збіса. Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю. — Дайна зробила паузу, а потім додала: — Я думаю, це істерія.

— Дайно, що це ти таке говориш? — розгублено, злякано запитала Лорел. Вона не чула мурмотіння Браяна й Ніка, хоча стояла до них набагато ближче, ніж Дайна.

— Запитайте в них, — сказала Дайна. Голос у неї тремтів. — Я не божевільна! Я сліпа, але не божевільна!

— Гаразд, — промовив Браян вражено. — Гаразд, Дайно. — А потім до Лорел: — Я балакав з Ніком. Вона нас почула. Аж звідтіля, від вікна, вона нас почула.

— У тебе класний слух, золотко, — похвалила Бетані.

— Я чую те, що чую, — сказала Дайна. — І я таки чую щось отам. У тому напрямку. — Дівчинка показала крізь вікно на схід. Вона обвела їх своїми незрячими очима. — І воно лихе. Там цей жахливий звук, цей лячний звук.

Дон Ґефні нерішуче промовив:

— Якби ви впізнали, маленька міс, що воно таке, нам би це допомогло, можливо.

— Я не можу, — відповіла Дайна. — Але знаю, що воно ближче, ніж було. — Вона знову одягла свої темні окуляри, рука в неї тремтіла. — Нам треба забиратися звідси. І нам треба забиратися швидше. Бо щось наближається. Це щось лихе, воно й видає отой крупнистий звук.