Стівен Кінг - Чотири після півночі

Там не було на що дивитися, крім порожнього бетону і застиглого, безколірного неба, але попри це його очі почали витріщатися, він відчув, як страх починає вповзати йому в серце.

«Вони йдуть», — раптом повідомив йому чийсь мертвий голос. То був голос його батька, і говорив він з маленького, примарного мавзолею, прихованого в якомусь похмурому куточку душі Креґа Тумі.

— Ні, — прошепотів Креґ, і це слово сплело маленьку квітку з туману на вікні перед його губами. — Ніхто не йде.

«Ти поводився погано. Гірше того, ти лінувався».

— Ні!

«Так. У тебе була домовлена зустріч, а ти її пропустив. Ти втік. Ти втік, та ще й не куди-небудь, а в таке ідіотське місце, як Бенгор у штаті Мейн».

— Це не моя вина, — пробурмотів Креґ. Тепер він уже стискав ручку свого портфеля майже з болісною міццю. — Мене завезли проти моєї волі. Мене… мене захопили силою!

Жодної відповіді від того внутрішнього голосу. Тільки хвилі осуду. І знову Креґ інтуїтивно відчув той гніт, під яким він перебуває, той жахливий, безкінечний тиск. Ваготу глибоководдя. Той внутрішній голос не мусив йому пояснювати, що виправдань не існує; Креґ сам це знав. Він знав це віддавна.

«ВОНИ були тут… і вони повернуться. Ти ж це розумієш, хіба не так?»

Він розумів. Ленґоліери повернуться. Вони повернуться по нього. Він їх відчуває. Він їх ніколи не бачив, але знає, якими жахливими вони будуть. А чи він самотній у цьому знанні? Він гадав, що ні.

Він подумав, що та сліпа дівчинка також може знати щось про ленґоліерів. Але це не мало значення. Єдине, що має значення, — це потрапити в Бостон, потрапити в Бостон до того, як ленґоліери прибудуть у Бенгор зі свого жахливого, погибельного лігва, щоби зжерти його, ридаючого, живцем. Він мусить потрапити на ту зустріч у «Пру», мусить розповісти їм, що він зробив, і тоді він стане…

Вільним.

Він буде вільним.

Креґ відсахнувся від вікна, від порожнечі й застиглості й кинувся в коридор під тим покажчиком. Пусті крамниці він проминув, не кинувши на них і погляду.

Поза ними він підійшов до дверей, які шукав. На них була маленька прямокутна табличка, якраз над оглядовим вічком. «СЛУЖБА БЕЗПЕКИ АЕРОПОРТУ» повідомляв напис на табличці.

Він мусив потрапити туди. Так чи інакше, він мусив потрапити досередини.

«Все це… все це божевілля… воно не мусить стосуватися мене. Я не мушу з ним жити. Досить».

Креґ простягнув руку і торкнувся ручки на дверях офісу Служби безпеки аеропорту. Замість порожнього погляду, в його очах з’явився вираз чіткої рішучості.

«Я перебував під цим гнітом довгий, дуже довгий час. З семи років? Ні, я гадаю, це почалося навіть раніше. Факт той, що я перебуваю під гнітом відтоді, як себе пам’ятаю. Це, останнє, навіженство є лише новою варіацією того самого. Ймовірно, це те, про що казав той чоловік у вбогому спортивному піджаку: якийсь експеримент. Агенти певної урядової секретної служби або якоїсь зловісної іноземної держави проводять експеримент. Але я вирішив надалі не брати участі ні в яких експериментах. Мені байдуже, якщо цим керує мій батько, чи моя матір, чи декан Вищої школи менеджменту, чи Рада директорів банківської корпорації «Дезерт Сан». Я вирішив не брати участі. Я вирішив усунутися. Я вирішив дістатися до Бостона і закінчити те, що я поклав собі зробити ще тоді, коли обстоював купівлю аргентинських облігацій. Якщо я не…»

Але Креґ знав, що трапиться, якщо він не зможе.

Він збожеволіє.

Креґ взявся за дверну ручку. Вона не поворухнулася під його долонею, але коли він слабенько, сумовито її штовхнув, двері прочинилися. Чи то їх полишили незамкненими, чи то вони відімкнулися, коли пропала електрика й охоронні системи перестали працювати. Креґу було байдуже, з якої саме причини. Важливим було те, що йому не потрібно паскудити свій одяг, намагаючись проповзи через вентиляційну трубу чи щось таке. Він досі мав цілком серйозний намір ще до кінця цього дня з’явитися на тій зустрічі й не бажав, щоб, коли він туди дістанеться, одяг на ньому був закаляним якимсь брудом і мастилом. Одна з простих, безвиняткових істин цього життя: хлопці в брудних костюмах довіри не мають.

Він штовхнув двері навстіж і ввійшов досередини.

Браян з Ніком опинилися на вершині ескалатора першими, потім і інші зібралися навкруг них. Тут була центральна чекальна зала БМА — велика квадратна коробка, заповнена пластиковими контурними кріслами (деякі з прикрученими до підлокітників платними телеприймачами), в якій панувала ціла стіна (від підлоги до стелі) з поляризованого скла. Зразу ліворуч від них стояли газетний кіоск і контрольно-пропускний пункт, що обслуговував перон № 1; праворуч від них через всю залу тягнувся ресторан «Дев’яте небо» з баром «Червоний барон». Поза рестораном починався коридор, що вів до Служби безпеки аеропорту і корпусу міжнародних рейсів.