Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Так, — люб’язно погодився Дженкінс. — Тоді де ж вони?

Алберт розгубився:

— Ну…

Пролунав грюк, це Нік різко кинув слухавку одного з таксофонів. Той стояв останнім у довгому їх ряду; Нік уже перепробував усі.

— Щоб їм за… пастися, — промовив він. — Вони всі неробочі. Що платні, що прямого виклику. Браяне, ви сміливо можете додати до виразу «жодна собака не дзявкне» також «жоден телефон не дзвякне».

— То що ж нам тепер робити? — спитала Лорел. Сама почувши, як нещасно звучить її голос, вона відчула себе такою змалілою, такою зніченою. Поруч з нею повільно оберталася на місці Дайна. Схожа на тарілку радіолокатора в людській подобі.

— Давайте піднімемося, — запропонував Лисий. — Там мусить бути ресторан.

Усі подивилися на нього. Ґефні фиркнув:

— У вас тільки одне на думці.

Лисий поглянув на нього згорда:

— По-перше, моє ім’я не містер, а Руді Ворік. По-друге, люди краще думають, коли у них шлунок повний. — Він знизав плечима. — Просто такий закон природи.

— Я думаю, містер Ворік цілком правий, — сказав Дженкінс. — Нам усім не завадило б чогось поїсти… і, якщо ми піднімемося, там можуть знайтися якісь інші підказки щодо того, що з нами трапилося. Я схиляюся до того, що вони знайдуться.

Нік знизав плечима. Він раптом здався втомленим і розгубленим.

— Чом би й ні, — промовив він. — Я вже починаю відчувати себе якимсь містером Робінзоном-Чорти-Його-Забирай-Крузо.

Безладним гуртом вони вирушили до ескалатора — також безживно закляклого. Алберт, Бетані і Боб Дженкінс йшли разом трохи позаду.

— Ви щось знаєте, правда? — спитав Алберт. — Що саме?

— Можливо, я щось розумію, — поправив його Дженкінс. — А можливо, й ні. Наразі я поки що притримаю язика за зубами… окрім однієї поради.

— Якої?

— Це не для вас; це для юної пані. — Він обернувся до Бетані. — Економте сірники. Така моя пропозиція.

— Що? — насупилася на нього Бетані.

— Ви мене чули.

— Йой, гадаю, що так, але не второпаю, що ви маєте на увазі. Напевне там є газетний кіоск, нагорі, містере Дженкінс. У них повно сірників. І сигарет, і одноразових запальничок.

— Згоден, — сказав Дженкінс. — І все ж таки раджу вам заощаджувати ваші сірники.

«Він знову грає Філо Крісті, чи як там його», — подумав Алберт.

Він уже було збирався вказати на це, ввічливо попрохавши містера Дженкінса згадати, що вони не в якомусь з його романів, коли Браян Інґал зупинився перед підніжжям ескалатора, і то так раптово, що Лорел довелося різко смикнути Дайну за руку, щоб сліпа дівчинка на нього не наштовхнулася.

— Легше на поворотах, гаразд? — попросила Лорел. — На той випадок, якщо ви не помітили, тут незряча дитина.

Браян її проігнорував. Він блукав поглядом по невеличкому гурту біженців.

— Де містер Тумі?

— Хто? — перепитав лисий чоловік… тобто, Ворік.

— Той парубок, у якого важлива зустріч у Бостоні.

— Кому воно треба? — кинув Ґефні. — Зник з очей, зійшов і з думки.

Але Браяну було тривожно. Йому не подобалася сама думка, що Тумі міг десь заникатися й діяти самостійно. Він не розумів чому, але йому зовсім не подобалася така перспектива. Він кинув погляд на Ніка. Нік знизав плечима, потім похитав головою.

— Я не бачив, коли він зник, друже. Загрався з телефонами. Вибачаюся.

— Тумі! — крикнув Браян. — Креґ Тумі! Де ви?

Відповіді не було. Тільки та сама химерна, гнітюча тиша. І тоді дещо зауважила Лорел, дещо таке, від чого в неї похолола шкіра. Браян, склавши долоні, кричав угору вздовж ескалатора. В будівлі з такою високою стелею мусило відповісти бодай якесь відлуння.

Але тут його не було. Жодного відлуння, зовсім.

У той час поки інші були зайняті справами на першому поверсі — двоє підлітків та той стариган стояли біля ятки компанії з оренди авто; решта дивилися як громило-британець випробовує телефони, — Креґ Тумі тихо, як мишка, прокрався нагору по бездвижному ескалатору. Він точно знав, куди бажає потрапити; він точно знав, що шукати, коли туди дістанеться.

Швидкими кроками, розмахуючи портфелем біля правого коліна, він пішов через велику чекальну залу. Ігноруючи як порожні крісла, так і порожній бар під назвою «Червоний барон». У дальньому кінці цього приміщення, над гирлом широкого, темного коридору висів покажчик. З такими написами на ньому:

ПЕРОН № 5 ПРИБУТТЯ МІЖНАРОДНИХ РЕЙСІВ

КРАМНИЦІ Д’ЮТІ-ФРІ

МИТНИЦЯ США

СЛУЖБА БЕЗПЕКИ АЕРОПОРТУ

Креґ уже мало не дістався початку коридору, коли знову поглянув у широке вікно на аеродромне поле… і тут же його швидка хода затнулася. Він повільно наблизився до вікна і подивився надвір.