Стівен Кінг - Чотири після півночі

Нік Гопвел не сміявся. Нахилившись над кріслом Браяна, він пильно вдивлявся крізь вікно кабіни. Ніщо не рухалося по мереживу злітно-посадкових смуг, ніщо не рухалося на руліжних доріжках. Ні якісь технічні машини, ні авто аеропортівської служби безпеки не туркотіли туди-сюди по бетону. Він побачив кілька автомобілів, він побачив армійський транспортний літак «C-12» [121] «C-12 Huron» — легкий, двомоторний, турбореактивний транспортно-пасажирський літак. на зовнішній стоянці та «Боїнг-727» авіакомпанії «Дельта» біля одного з перехідних трапів-хоботів, але всі вони стояли, застиглі, неначе статуї.

— Дякую за ласкаве запрошення, друже мій. Моя глибока вдячність випливає ще й з того факту, що ви, як мені здається, єдиний, хто нас тут привітає. Ця місцина абсолютно безлюдна.

Попри стабільне радіомовчання, Браяну не хотілося погоджуватися з думкою Ніка… але на той момент, коли він підвів літак до місця між двома перехідними хоботами перед пасажирським терміналом, Браян уже вирішив, що вважати інакше неможливо. Справа була не просто у відсутності людей; не просто в браку бодай єдиного легковика служби безпеки, який би мчав з’ясувати, що трапилося з цим несподіваним «Боїнгом-767»; справа була в тутешній цілковито безживній атмосфері — так, ніби Бенгорський міжнародний аеропорт простояв безлюдним уже тисячу років, а то й сто тисяч. Під крилом лайнера компанії «Дельта» застигла запряжена в джип багажна валка з розсипом валіз на візках. Саме туди повсякчас повертався погляд Браяна, поки він підводив і зупиняв «Боїнг» рейсу № 29, наскільки міг наважитися близько до терміналу. Приблизно з десяток речей, що лежали на багажних візках, мали вигляд древніх, наче видобутих з-під землі на розкопках якогось легендарного, прадавнього міста артефактів.

«Цікаво, чи так само, як оце я зараз, почувався той парубок, який колись відкрив гробницю Тутанхамона?» — подумав він.

Браян дозволив двигунам завмерти і якусь мить просто сидів нерухомо. Тепер не залишилося жодного звуку, окрім слабенького шепотіння допоміжної силової установки — одної з чотирьох — у задній частині літака. Браянова рука потягнулася до тумблера, позначеного написом «БОРТОВЕ ЕЛЕКТРОЖИВЛЕННЯ», і навіть встигла його торкнутися, перш ніж відсмикнутися назад. Раптом йому не схотілося вимикати все повністю. Не було ніби причини, щоб цього не робити, але голос інстинкту був дуже потужним.

«Крім того, — подумав він, — не думаю, щоби поблизу знайшовся хтось, хто заїдатиметься щодо безцільної витрати пального… хоч як там мало його залишилося невитраченого».

Потім він розстібнув на собі ремені безпеки й підвівся.

— Що далі, Браяне? — запитав Нік. Він також встав, і Браян уперше помітив, що Нік не менш як на чотири дюйми вищий за нього. Йому подумалося: «Я був командиром. Відтоді як трапилася ця химерія — якщо точніше, відтоді як ми довідалися, що вона трапилася, — я був тут командиром. Але, гадаю, найближчим часом це зміниться».

І раптом прийшло розуміння, що йому це байдуже. Проведення «Боїнга» крізь хмари забрало всю, до останньої унції, відвагу, яку він мав. Але він не очікував подяки за те, що не занепав духом і виконав свою роботу; відвага була однією з тих властивостей, за які він отримував зарплатню. Браяну згадалося, як один пілот сказав йому якось: «Нам платять сто тисяч доларів і більше на рік, Браяне, і роблять вони так лише з однієї причини. Бо знають, що в кар’єрі майже кожного пілота трапляються тридцять чи сорок секунд, коли він мусить зробити щось надважливе. Нам платять за те, щоб ми не заціпеніли, коли ті секунди нарешті трапляться».

Авжеж, мозку напрочуд легко тобі наказувати прямувати вниз — хоч є там хмари, хоч — ні, а іншого вибору просто немає; натомість твої власні нервові рецептори не перестають верещати своє споконвічне застереження, транслювати споконвічний, найвищої напруги, страх перед невідомим. Коли дійшло до критичної межі, навіть Нік — ким він не є і що б він не робив на землі — хотів був забратися від тих хмар. Йому потрібен був Браян, щоби зробити те, що мусило бути зробленим. Він і всі решта потребували Браяна, щоб він став їхньою відвагою. Тепер вони на землі, і жодних монстрів не виявилося під хмарами; тільки ця дивна тиша і багажна валка, покинута під крилом «Боїнга-727» компанії «Дельта».

«А отже, мій друже вивертач носів, якщо ви бажаєте перебрати на себе відповідальність і стати капітаном, моє вам благословення. Я навіть дозволю вам поносити свого кашкета, якщо забажаєте. Але не раніше, ніж ми вийдемо з літака. До того і ви, і решта тих гусей залишаєтеся на моїй відповідальності».