Стівен Кінг - Чотири після півночі

Його руки на підлокітниках крісла стислися в тугі шишаки. Крапля поту забігла в око. Замість підняти руку, щоб очистити зір, Дженкінс намагався зморгнути їдку заваду. Власні руки він відчував немов прицвяшеними до поручнів крісла.

— Все буде гаразд? — гарячково перепитала Дайна. Її руки були замкнені на руках Лорел. Пальці маленькі, але стискали вони ледь не з болючою силою. — Все насправді буде гаразд?

Лорел подивилася в ілюмінатор. «Боїнг» уже підмітав верхівки хмар, і перші клапті цукрової вати пропливали повз її вікно. Літак пройшов через чергову серію смикань, і їй довелося силою втримувати в горлі стогін. Уперше в житті вона відчула себе фізично хворою від жаху.

— Я сподіваюся на це, любонько, — відповіла дівчинці Лорел. — Дуже сподіваюся, хоча насправді я не знаю.

— Що там на вашому радарі, Браяне? — запитав Нік. — Нічого незвичайного? Є взагалі що-небудь?

— Ні, — відповів Браян. — Він показує, що внизу є світ, але то й усе, що він каже. Ми…

— Зачекайте, — перебив Нік. Голосом тугим, задавленим, немов горло йому перекрило і там залишилася лише не більша за шпилькову головку дірочка. — Піднімаймося нагору. Давайте все знову обдумаємо. Почекаємо, коли розійдуться хмари…

— Часу недостатньо і недостатньо пального. — Очі Браяна не відривалися від панелі управління. Літак знову почало трясти. Браян підкорегував, що було потрібно, зробивши це машинально. — Тримайтеся. Ми пішли.

Він подав штурвал уперед. Під своїм скляним кружальцем швидше почала рухатися стрілка висотоміра. І «Боїнг» прослизнув у хмари. Якусь мить ще стирчав його хвіст, розрізаючи пухнасту поверхню, наче плавець акули. А наступної миті і він зник, і небо залишилось порожнім… так, ніби ніякого літака там ніколи й не було.

З яскравого сонячного світла пасажирський салон поринув у морок пізніх сутінків, а літак почав вибрикувати ще дужче. Після одного особливо дошкульного гецання вздовж повітряної пральної дошки Алберт відчув, ніби щось тисне йому на праве плече. Озирнувшись, він побачив, що там вляглася голова Бетані — важка, наче стиглий жовтневий гарбуз. Дівчина таки зомліла.

Літак знову підкинуло, і в першому класі щось важко гухнуло. Цього разу вереском озвалася Дайна, а Ґефні заголосив:

— Що це було? Заради Бога, що там було?

— Візок для напоїв, — почувся змертвілий, тихий голос Боба Дженкінса. Боб спробував повторити це гучно, щоби його почули всі, але виявилося, що він не в змозі. — Там стояв покинутий візок для напоїв, пам’ятаєте? Я думаю, він покотився через…

Літак, наче на парковому атракціоні, зробив запаморочливий стрибок угору, потім, струснувшись, різко гупнув униз, і візок для напоїв з гуркотом перекинувся. Задзеленчало розбите скло. Знову заверещала Дайна.

— Все гаразд, — гарячково проказала Лорел. — Не стискуй мене так сильно, Дайно, любонько, все гаразд…

— Прошу, я не хочу вмирати! Я просто не хочу вмирати!

— Товариші, це нормальна турбулентність, — голос Браяна в динаміках звучав спокійно, хоча Бобу Дженкінсу здалося, що він дочув у тому голосі насилу контрольований страх. — Просто зберігайте…

Знову ривок, кручене сіпання. Знову гуркіт — це решта склянок і міні-пляшечок посипалися з перекинутого візка для напоїв.

— …спокій, — завершив фразу Браян.

Ліворуч, через прохід від Дона Ґефні:

Рии-ип.

Ґефні обернувся в той бік:

— Зараз же припини, мазефакере, бо я тобі просто в пельку запхаю те, що ще залишилося від того журналу.

Креґ люб’язно поглянув на нього:

— Нумо спробуйте, старий козел.

Літак знову стрибнув угору і впав униз. Алберт перехилився через Бетані до вікна. Її груди м’яко притиснулися до руки хлопця, і вперше за останні п’ять років це відчуття не прогнало відразу ж усе інше йому з голови. Він вдивлявся крізь вікно, відчайдушно шукаючи проріхи в хмарах, намагаючись власною волею прорвати ці хмари.

Там не було нічого, крім різних відтінків темно-сірого кольору.

— На якій висоті їх нижня межа? — запитав Нік. Тепер, коли вони вже цілком занурилися в хмари, здавалося, він заспокоївся.

— Не знаю, — сказав Браян. — Нижче, ніж я сподівався: єдине, що я можу вам сказати.