Стівен Кінг - Чотири після півночі

Протягом останніх півдесятка років Лорел листувалася з півдесятком чоловіків — просто таке в мене хобі, думала вона, — але ніколи не очікувала від себе наступного кроку: отакого кроку. Вона припускала, що почасти принадність Даррена криється в його своєрідному, самопринизливому почутті гумору, проте з гнітючою ясністю усвідомлювала, що справжня причина зовсім не в ньому, а в ній. І чи не ховалася справжня принадність у її неспроможності зрозуміти цього потужного прагнення вийти з власного образу? Просто відлетіти у невідомість, сподіваючись, що там спалахне справдішня іскра?

«Що ж це ти таке робиш?» — знову й знов запитувала вона в себе.

Літак пролетів крізь легку бовтанку і далі знову пішов гладенько. Лорел виринула з дрімоти і роззирнулася. Побачила, що та юна дівчина-підліток зайняла крісло навпроти неї. Дивиться в ілюмінатор.

— Що ви бачите? — запитала Лорел. — Є там що-небудь?

— Ну, сонце встало, — відповіла дівчина. — Але то й усе.

— А на землі як?

Лорел не хотілося підводитися, щоб подивитися самій. На ній все ще спочивала голова Дайни, їй не хотілося будити малу.

— Землі не видно. Внизу все в хмарах.

Дівчина обернулася. Очі у неї вже прояснішали, а обличчя знову набуло — небагато, проте бодай трохи — кольору.

— Мене звуть Бетані Сімз. А вас як?

— Лорел Стівенсон.

— Як ви вважаєте, з нами все буде гаразд?

— Думаю, так. — А потім додала, неохоче: — Сподіваюся, що так.

— Мені лячно від того, що може виявитися під тими хмарами, — мовила Бетані. — Втім, мені й без того було лячно. Бостона лячно. Моя мати зненацька вирішила, як це буде прекрасно, якщо я проведу пару тижнів у тітки Шони, хоча вже через десять днів починаються заняття в школі. Думаю вся її ідея полягає в тому, що я, немов оте ягнятко Мері [110] Алюзія на відому з 1830 р. американську дитячу лічилку «Mary Had a Little Lamb» («Було ягнятко в Мері»). , вийду з літака, а тітка Шона зразу ж почне смикати мене за мотузку.

— Яку мотузку?

— Через «Йдіть» не ходи, двісті доларів не забирай [111] Назви ходів у грі «Монополія». , катай до найближчого реабілітаційного центру і починай очищатися, — сказала Бетані. Вона пропустила пальці собі крізь коротке, темне волосся. — У мене все було вже таким химерним, що це видається просто додатком до того самого. — Вона поглянула на Лорел уважніше. — Це насправді відбувається чи ні? Я хочу сказати — я вже себе щипала. Кілька разів. Нічого не змінилося.

— Насправді.

— А здається нереальним, — сказала Бетані. — Схожим на якийсь ідіотський фільм-катастрофу. «Аеропорт-1990» чи щось таке. Я весь час озираюся, шукаю бодай парочку якихось старих акторів, типу Вілфорда Бримлі й Олівії де Гевіленд [112] Wilford Brimley (нар. 1934 р.) — актор, який знімається досі, але особливо популярним був у 1970—1980-х; Olivia de Havilland (нар. 1916 р.) — голлівудська зірка, чия успішна кінокар’єра тривала понад 50 років; враховуючи їхню різницю у віці, ці актори навряд чи могли зіграти пару романтичних коханців. . Вони мусять познайомитися під час цього лайносрачу і закохатися одне в одного, розумієте?

— Не думаю, що вони присутні в нашому літаку, — серйозно відповіла Лорел.

Якусь мить вони були задивилися одна одній в очі і мало не розреготалися разом. Це могло б зробити їх друзями, якби так сталося… проте не сталося. Не зовсім.

— А як щодо вас, Лорел? Ви відчуваєте синдром фільму-катастрофи?

— Боюся, ні, — відповіла Лорел… а тоді таки почала сміятися. Бо в голові їй червоним неоном промайнула думка: «Ох, ти ж і брехуха!»

І Бетані також захихотіла, прикриваючи собі долонею рота.

— Господи Ісусе, — вимовила вона за хвилину. — Я хочу сказати, що це вже суцільний чортячий сказ, розумієте?

Лорел кивнула:

— Розумію. — Трохи повагавшись, вона спитала: — А вам потрібна реабілітація, Бетані?

— Я не знаю. — Дівчина відвернулася, знову дивлячись у вікно. Усмішка її зникла і голос спохмурнів. — Гадаю, мабуть, так. Я звикла думати, що все це тільки розваги на вечірках, а тепер уже й не знаю. Все вийшло з-під контролю. Але відправляти мене отаким чином… я почуваюся свинею, яку женуть на бійню.

— Мені жаль, — сказала Лорел. Але жаль їй також було себе.

Сліпа дівчинка вже прийняла її; Лорел не потрібна була друга прибрана дочка. Тепер, коли Лорел знову цілком позбавилася сонливості, вона виявила, що їй страшно — дуже страшно. Їй не хотілося опинитися в ролі сміттєвого бака Бетані, якщо та збереться вивалювати велику купу своїх гризот у стилі фільмів-катастроф. Ця думка змусила її знов усміхнутися; вона просто не могла втриматися. Дійсно, що суцільний чортячий сказ. Так і є.