Стівен Кінг - Чотири після півночі

Боб Дженкінс — автор книг про таємниці й загадки — щось стиха прошепотів. Його почув Алберт, проте слів не дібрав. Він напівобернувся в бік Дженкінса, якраз коли письменник знову прошепотів ті два слова. Цього разу Алберт їх уловив. Слова ті були: «хибна логіка».

— Найкращий спосіб з цим упоратися, я гадаю, це розбиратися з усім поступово. Крок перший — полишити літак.

— Я купив квиток до Бостона, — спокійним, розсудливим голосом промовив Креґ Тумі. — У Бостон, ось куди я бажаю потрапити.

З-за Браянового плеча виступив Нік. Креґ поглянув на англійця, і очі в нього зіщулилися. На якусь мить він знову став схожим на роздратованого домашнього кота. Нік підняв руку з підібганими до долоні пальцями і поворушив кісточками двох з них у жесті, ніби защепив і крутить носа. Креґ Тумі, який колись був змушений стояти з запаленим сірником між пальців ніг, тимчасом як його матір співала «Щасливого тобі дня народження», відразу ж вловив натяк. Він завжди був хватким до наук. І ще він умів чекати.

— Нам доведеться скористатися евакуаційною сковзанкою, — сказав Браян, — тому я хочу пройтися з вами по цій процедурі. Вислухайте уважно, а потім низкою по одному слідуйте за мною в ніс літака.

Через чотири хвилини гойднулися, прочинившись досередини, передні двері «767-го» «Американської гідності». З отвору долинуло бурмотіння якоїсь розмови, але ті звуки відразу ж ніби впали мертвими в прохолодному, нерухомому повітрі. Потім пролунало шипіння і в дверях раптом розквітла велика пака помаранчевої тканини. Якусь мить вона була схожою на квітку якогось дивного гібридного соняшника. Квітка зростала і, спадаючи, набувала форми, її поверхня надувалася в тугу, рифлену сковзанку. Коли її підніжжя вдарилося об асфальт, пролунало негучне «хлоп!» і тоді там утворився просто схил, схожий на велетенський помаранчевий надувний матрац.

Браян з Ніком стояли в голові короткої вервечки людей у проході під лівим бортом першого класу.

— Щось тут не те з повітрям, — промовив Нік стиха.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Браян. Запитав іще тихішим голосом. — Отруєне?

— Ні… принаймні, я так не думаю. Але воно не має ні смаку, ні запаху.

— Ви навіжений, — промовив Браян знічено.

— Аж ніяк, — заперечив Нік. — Це все ж таки аеропорт, друже, а не якась там збіса сіножать, але чи відчуваєте ви запах пального або мастила? Я — ні.

Браян потягнув носом. І не відчув нічого. Якби повітря було отруєним — він сам не вірив у це, але якби, — тут мусив би бути якийсь токсин повільної дії. Схоже, його легені переробляють це повітря цілком добре. Але Нік правий. Не відчувається жодного запаху. І тієї іншої, більш ефемерної властивості, яку цей британець щойно назвав смаком… цього теж нема. Повітря за відчиненими дверима було на смак абсолютно нейтральним. Немов консервованим.

— Там щось погане? — з тривогою запитала Бетані Сімз. — Тобто, я не певна, що дійсно хочу знати, якщо там щось погане, але…

— Нічого тут нема поганого, — сказав Браян. Він порахував голови, вийшло десять, і знову обернувся до Ніка: — Той парубок позаду і досі спить. Як гадаєте, варто нам його розбудити?

Нік на мить задумався, а потім похитав головою:

— Краще не треба. Хіба у нас уже не вдосталь проблем, щоб іще гратися в няньку біля хлопця з похміллям?

Браян усміхнувся. У нього була точно така ж думка.

— Ну, гадаю, вдосталь. Гаразд, Ніку, ви рушаєте першим. Підтримуватимете низ сковзанки. Я допомагатиму стрибати іншим.

— Може, краще вам спускатися першим? На той випадок, якщо мій галасливий приятель вирішить знову вчинити скандал щодо позапланової посадки. — «Позапланової» він промовив як «поза-плавно-вої».

Браян кинув погляд на чоловіка у светрі під горло. Той, тримаючи в руці худенький портфель з монограмою, стояв у хвості вервечки, байдуже втупившись очима в стелю. Його обличчя виразом цілком скидалося на обличчя магазинного манекена.

— Не буде в мене з ним ніяких проблем, — сказав Браян. — Бо мені насрати, що він робитиме. Може йти, може лишатися, мені це однаково.

Нік вишкірився:

— Ну що ж, так мені годиться.

— Розпочинаймо велику висадку.

— Туфлі зняли?

Нік показав у піднятій руці пару чорних лоферів з тонкої козячої шкіри.

— Окей… катайте. — Браян обернувся до Бетані. — Дивіться уважно, міс, ви наступна.

— О, Боже… я ненавиджу таке лайно.

Тим не менше, Бетані тісніше присунулася до Браяна і боязко спостерігала, як Нік Гопвел впорається зі сковзанкою. Нік стрибнув, одночасно високо задравши ноги, як людина, що робить вправу «сіт-дроп» на батуті. Приземлившись на дупу, він поїхав донизу. Виконано це було зграбно; підніжжя сковзанки ледь поворухнулося. Стукнувши об бетон ногами в довгих шкарпетках, він випростався, крутнувся і зробив жартівливий поклон зі зчепленими за спиною руками.