Стівен Кінг - Чотири після півночі

Зненацька Батя поклав люльку на держак і зателефонував до відеосалону в Льюїстоні. Він поставив два питання. Відповідь на обидва була «так».

Батя поклав слухавку, продовжуючи тарабанити пальцями по столу поряд із купкою полароїдів. Те, що він задумав, було не дуже вже й порядним щодо хлопчини, але той вчепився за краєчок чогось, на чому не лише не знався, але й не захотів би за жодну ціну дізнатися.

Порядно це чи ні, та Батя не мав наміру дозволити хлопцеві вчинити так, як той надумав. Він поки не вирішив, що сам збирався робити, але хотів підготуватися.

Це завжди потрібно.

Він сидів і тарабанив пальцями, гадаючи, що ж такого хлопець угледів на знімках. Вочевидь, Кевін вирішив, що Батя мав би це знати — чи міг би знати, — та Батя й гадки про це не мав. Можливо, хлопець скаже йому в п’ятницю. А може, й ні. Та якщо не скаже хлопець, то батько, якому Батя якось позичив чотириста доларів, щоб покрити ставку на баскетбольний матч, яку той успішно програв, не повідомивши дружину, точно скаже. Звісно, коли щось знатиме. Навіть найліпші з батьків майже нічого не знали про своїх синів, коли тим виповнювалося п’ятнадцять, та Батя гадав, що Кевінові лише віднедавна п’ятнадцять, тож його батько, певно, знав про нього майже все… чи бодай міг знати.

Він усміхнувся, й далі тарабанячи пальцями, а всі годинники почали втомлено вибивати п’яту.

Батя Меррілл повернув вивіску, що висіла на дверях, із «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО» о другій дня по обіді в п’ятницю, шустьнув за кермо свого «шевроле» 1959 року, за яким от уже четвертий рік бездоганно доглядали на «Тексако» Сонні, та ще й за безцінь (це завдяки ще одній невеличкій позиці, а Сонні Джакет — черговий городянин, який радше б зголосився на розпечене вугілля біля власних п’ят, аніж визнав би, що заборгував Баті Мерріллу, котрий витягнув його з безнадійної халепи в Нью-Гемпширі в шістдесят дев’ятому), прямуючи на Льюїстон, місто, яке люто ненавидів, тому що, здавалося, там лише дві вулиці (ну, може, три) не були однобічними. Добирався він туди, як і завше, коли Льюїстон, і лише Льюїстон, міг йому зарадити: не доїжджаючи до самого міста, а стаючи десь поблизу нього, потім повільно, зигзагами, рухаючись тими сраними односторонніми вулицями, поки йому не здавалося, що він дістався максимально близько. Решту шляху високий худорлявий чоловік із лисою головою, неоправленими окулярами, у чистих, але пожмаканих штанах-хакі з манжетами та блакитній спецівці з позастібуваними до самого комірця ґудзиками проходив пішки. На вітрині «Твін-Сіті — Камери та Відео» висіла вивіска, на якій намальований чоловічок боровся з клубком кіноплівки і програвав. Здавалося, що чолов’язі от-от увірветься терпець. Слова над та під зображенням проголошували: НЕСИЛА БОРОТИСЯ? ПЕРЕПИШЕМО ВАШІ 8-МІЛІМЕТРОВІ ФІЛЬМИ (МОМЕНТАЛЬНІ ФОТО ТЕЖ!) НА ВІДЕОКАСЕТУ!

Черговий бісів пристрій, думав Батя, відчиняючи двері та заходячи досередини. Світ із них конає.

Та він був із тих людей — світ із них конає, — що не гребували користуватися тим, що шельмували, коли воно виявлялося придатним. Він коротко перекинувся словами з клерком. Той зв’язався із власником. Вони були знайомі багато років (либонь, ще з тих часів, як Гомер морякував винно-темним морем [274] Автор натякає на Гомера, автора епічних поем «Іліада» та «Одіссея», та його опис Егейського моря, як «винно-темного». , як сказали б якісь дотепники). Власник запросив Батю до затильної кімнати, де обоє вони спершу пригубили чарчину.

— Це, до біса, дивна купа знімків, — мовив власник.

— Атож.

— Відеозапис, що з них вийшов, ще дивніший.

— Закладаюся.

— Більше нема чого сказати?

— Авжеж.

— Тоді хрін із тобою, — відказав власник, і обоє вони зареготали своїм пронизливим старечим ґелґотом. Клерк за прилавком здригнувся.

Батя покинув крамницю за двадцять хвилин із двома предметами: відеокасетою та новісінькою, іще запакованою камерою «Полароїд Сан-660».

Коли він дістався до власної крамниці, то зателефонував до будинку Кевіна. Батя не здивувався, коли слухавку підняв Джон Делеван.

— Якщо ти найобуєш мого малого, я прикінчу тебе, гадюка ти стара, — без прелюдій сказав Джон Делеван, і Батя віддалено почув ображений окрик хлопчика: «Та-ат!»

Батя вишкірився, оголюючи зуби — криві, роз’їдені, пожовклі, та все ж таки, заради лисого Христа, його власні, — і якби Кевін бачив його в ту мить, то, либонь, не просто гадав би, чи Батя Меррілл, бува, не розігрує Касл-Рокську версію Люб’язного Старого Мудрія з Діжки: він би знав це напевне.