Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Що?

— Якщо трощитимеш стільки морозива, зважаючи на розірвану селезінку, помреш уночі жахливою смертю. Звісно, може, твоя селезінка і не розірвана, та все ж таки…

Меґ показала йому язика та повернулася до свого фільму.

Містер Делеван дивився на сина зі змішаним виразом любові та роздратування:

— Послухай, Кеве, це твоя камера. Щодо цього жодних заперечень. Роби з нею, що хочеш. Але…

— Тату, тобі аніскілечки не цікаво, чому вона робить той самий знімок?

— Ні, — відповів Джон Делеван.

Тут уже Кевін закотив угору очі. Тим часом місіс Делеван спостерігала то за тим, то за тим, наче людина, яка щиро насолоджується гарним тенісним матчем. Це, до речі, було не далеким від правди. Вона вже роками спостерігала, як син і чоловік сперечаються, і їй це й досі не набридло. Іноді місіс Делеван переймалася тим, чи Джон і Кевін хоч колись зрозуміють, наскільки вони подібні.

— Що ж, я хочу все обміркувати.

— Чудово. Але май на увазі, я можу заскочити завтра до «Пенніз» та обміняти її — якщо, звісно, ти захочеш і вони погодяться обміняти пошкоджену одиницю товару. Хочеш її залишити, хай буде так. Я вмиваю руки. — Він притьмом обтрусив долоні на підтвердження сказаного.

— Припускаю, що моя думка нікому не цікава, — промовила Меґ.

— Усе правильно, — відказав Кевін.

— Ну, звісно, цікава, Меґ, — озвалася місіс Делеван.

— Я думаю, що камера надприродна, — проказала дівчинка. Вона злизала морозиво з ложки. — Гадаю, що то Маніфестація [263] Різновид паранормального явища, коли потойбічна сутність намагається здобути фізичне втілення в реальному світі. Поширений сюжет багатьох стрічок і творів про надприродне. .

— Цілковита маячня, — відразу відповів містер Делеван.

— Ні, не маячня, — заперечила Меґ. — Так уже виходить, що це єдине можливе пояснення. Ти так не думаєш лише тому, що не віриш у такі речі. Тату, якщо б до тебе колись підлетів привид, то ти б його і не помітив. Що думаєш, Кеве?

Якусь мить Кевін не міг відповісти. Відчуття було таке, наче ще одна лампочка спалахнула, цього разу десь у нього в голові, а не в кімнаті.

— Кеве? Земля викликає Кевіна!

— Думаю, щось у цьому є, курдуплю, — повільно мовив він.

— О Боже милий! — Джон Делеван підвівся. — Це просто помста Фредді та Джейсона [264] Натяк на двох культових персонажів горрор-індустрії: Джейсона Вурхіза — маніяка-вбивці, що переслідує відпочивальників табору Кристал-Лейк із серії стрічок «П’ятниця 13-е», та Фредеріка «Фредді» Чарльза Крюгера — привида спаленого живцем серійного вбивці, що переслідує своїх жертв уві сні, являючись їм у жахіттях, із серії стрічок «Кошмар на вулиці В’язів». — моя дитина гадає, що її подарунок на день народження переслідуваний привидами. Я йду спати, але перед тим наостанок хочу сказати ще дещо. Камера, що робить знімки тієї самої речі раз по раз — особливо чогось настільки звичного, як на цих зображеннях, — нудотна маніфестація надприродного.

— Усе ж таки… — проказав Кевін. Він тримав фото в руках як карти, наче й не певний, чи грати йому цю партію.

— Думаю, нам час уже всім іти спати, — бадьоро промовила місіс Делеван. — Меґ, якщо ти вже вирішила завершити перегляд цього кінематографічного шедевру, то можеш зробити це вранці.

— Але вже майже кінець! — заскиглила Меґ.

— Я піднімуся разом із нею, мамо, — сказав Кевін, і за п’ятнадцять хвилин, коли зі зловісним Чакі було покінчено (принаймні до виходу сиквелу), він так і зробив.

Та тієї ночі сон не одразу прийшов до Кевіна. Він довго пролежав у кімнаті, дослухаючись до звуку пізньолітнього вітру та шарудіння листя надворі, які пошепки говорили одне з одним, розмірковуючи про те, що могло змусити камеру робити той самий знімок знову й знову і що б це могло значити. Кевін лише почав поринати в сон, коли усвідомив, що вже вирішив: він залишить камеру «Полароїд-Сан», принаймні ще на трішки.

Вона моя, знову спало йому на думку. Він перевернувся на бік, заплющив очі і вже за сорок секунд міцно спав.

Посеред клацання й цокання, які, здавалося, лунали від щонайменше п’ятдесяти тисяч годинників, Реджинальд «Батя» Меррілл, аніскілечки на них не зважаючи, посвітив пучком променів із ґаджета, навіть тоншого за лікарський офтальмоскоп, у Кевіновий «Полароїд-660», поки хлопець стояв поряд. Батині окуляри, які для роботи зблизька йому були не потрібні, наразі підпирали його лису макітру.

— У-угу, — пробурмотів він, вимкнувши світло.