Стівен Кінг - Чотири після півночі

На корпусі фотокамери, відокремлені зигзагоподібною блискавкою, були розміщені дві цятки — одна червона, друга — зелена. Коли Кевін заправив камеру, червона цяточка загорілася. Декілька секунд не було жодних змін. Завмерши в мовчазному подиві, сім’я спостерігала, як «Сан-660» зі свистом вбирає світло. Потому червона цятка згасла й уривчасто заблимав зелений вогник.

— Готово, — промовив Кевін тим намагаюся-звучати-невимушено-та-не-дуже-виходить тоном, що й у Ніла Армстронга, коли той уперше ступив на поверхню Місяця. — Чом би вам усім не стати гуртом?

— Ненавиджу, коли мене фотографують! — скрикнула Меґ, прикриваючи обличчя з театральною міною, що поєднувала тривогу й насолоду, на котру спроможні лише дівчатка-підлітки та дуже бездарні акторки.

— Та годі тобі, Меґ, — промовив містер Делеван.

— Не будь дурненькою, Меґ, — додала місіс Делеван.

Меґ облишила обличчя (та свої примхи), і трійця вишикувалася в кінці столу, на якому й досі лежали залишки недоїденого торта.

Кевін поглянув крізь видошукач:

— Підсунься трохи ближче до Меґ, мамо, — проказав він, жестикулюючи лівою рукою. — Тату, ти теж. — Цього разу жестикулюючи правою.

— Ви ж зачавите мене! — вигукнула Меґ до батьків.

Кевін поклав палець на кнопку спуску затвора, відразу пригадавши побіжно прочитану заувагу в інструкції про те, як легко відтяти голову тим, кого фотографуєш. «Геть без голів», — подумав він, то було би весело, та з якоїсь причини він відчув легеньке поколювання в основі хребта, що з’явилося та вмить зникло, заледве він устиг його відчути. Кевін трохи підняв камеру. Отак. Усі були в кадрі. Добре.

— Гаразд! — проспівав він. — Усміхніться й скажіть «злягатися»!

— Кевіне! — скрикнула його мати.

Батько голосно зареготав, а Меґ зайшлася скаженим сміхом, на який спромоглася б не кожна бездарна акторка; дівчатка у віці від десяти до дванадцяти років мають виключне право на цей смішок.

Кевін натиснув кнопку.

Лампа-спалах, живлена батареєю у фільпаку, на мить затопила кімнату сліпучим білим сяйвом.

«Вона моя», — подумав Кевін, коли саме мала настати кульмінаційна мить його п’ятнадцятого дня народження. Разом із цією думкою до нього повернулося те химерне легеньке поколювання. Цього разу воно було відчутнішим.

Фотокамера видала шумний звук, щось середнє між вереском і дзижчанням, звук, котрий заледве можна описати, проте знайомий більшості людей: звук камери «Полароїд», з якої вивергається те, що, може, і не є мистецтвом, але зазвичай припадає до смаку і майже завжди забезпечує миттєве задоволення.

— Дай-но глянути! — попросила Меґ.

— Притримай коней, пундику, — промовив містер Делеван. — Їм потрібно трохи часу, щоб проявитися.

Меґ пильно придивлялася до сіруватої поверхні майбутнього знімка із зосередженою увагою ворожки, що вдивляється в кришталеву кулю.

Решта сім’ї зібралася довкола, повітря наповнилося тривожним вичікуванням того ж штибу, що й під час церемонії Заправлення Камери: життя Американської Сім’ї, що застигла в очікуванні перевести подих.

Кевін відчув жахливу напругу, що сковувала його м’язи, цього разу не в змозі її знехтувати. Він не міг цього пояснити… та відчував її виразно. Кевін не міг відвести очей від суцільного сіруватого квадрата, облямованого білою рамкою, що стане межами фотознімка.

— Я наче бачу себе! — радісно вигукнула Меґ. Потім, за якусь мить: — Ні. Уже наче й не бачу. Здається, бачу…

У цілковитій тиші вони стежили, як сірість розсіювалася, мов тумани в кристалі провидця, відкриваючи їм зображення на знімку.

Містер Делеван порушив тишу першим.

— Що це таке? — запитав він, не звертаючись ні до кого конкретно. — Якийсь жарт?

Кевін розгублено опустив камеру на стіл, чимближче до краю, щоб роздивитися, як проявляється знімок. Меґ побачила знімок і ступила крок назад. На її обличчі не було ані переляку, ані зачудування — лише звичайний подив. Одна її рука піднялася, коли вона обернулася до батька. Зводячи руку, Меґ зачепила камеру й скинула її зі столу на долівку. Місіс Делеван дивилася на фото немов у трансі, вираз її обличчя нагадував чи то жінку, чимось глибоко збентежену, чи то жінку, котрій саме почала дошкуляти мігрень. Звук удару камери об підлогу сполохав її. Вона злегка скрикнула й відскочила, перечепившись об ногу Меґ і похитнувшись. Містер Делеван потягнувся до неї, ненароком штурхнувши Меґ, що й досі стояла поміж ними. Він не лише зловив дружину, але й зробив це певною мірою витончено; у цю мить із ними вийшов би справді гарний знімок: мама й тато, наче щойно закохані, немов завмерли під останній акорд запального танго; вона задерла одну руку вгору, відкинувшись назад, а він схилився над нею в тій неоднозначній чоловічій позиції, яку можна витлумачити, якщо заплющити очі на обставини, чи то як прояв турботи, чи як хтивості.