Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Іди сюди, Арделіє, — пробурмотів він. — Спробуй оце. — Він ляпнув шматком лакриці, що пульсував, об одну з блискучих сталевих рейок.

У його голові почувся вереск невимовної люті й жаху. Сем відступив назад, стежачи за тим, як пнеться й виривається заліплена в лакрицю істота. Цукрова поверхня розірвалася… він побачив, як щось темнішого червоного кольору прагне виборсатися з лакриці… а тоді на нього накотилася багатотонна маса сталевих коліс опівденного потяга на Омаху.

Лакриця зникла, а вискучий крик у Семовій голові ніби відрізало ножем.

Він відступив і розвернувся до Сари. Вона хиталася, а її широко розплющені очі сповнилися приголомшеною радістю. Він обійняв її за талію і тримав, поки повз них, розвіваючи їхнє волосся, з гуркотом пролітали вагони, платформи й цистерни.

Вони стояли так, поки їх не проминув гальмівний вагон, маленькі червоні вогники якого віддалялися від них на захід. Тоді Сара трохи відхилилася назад — але так, щоб не вирватися з його рук навколо себе, — і подивилася на нього.

— То я тепер вільна, Семе? Я справді звільнилася від неї? Мені здається, що так, у це важко повірити.

— Ти вільна, — підтвердив Сем. — Твій штраф теж сплачено. Від сьогодні й навіки, твій штраф сплачено.

Її обличчя наблизилося до нього, і вона почала вкривати його губи, щоки й очі швидкими поцілунками. Вона не заплющувала очей, а весь час серйозно дивилася на Сема.

Нарешті він узяв її за руки й сказав:

— Може, повернемося всередину і віддамо останню шану Дейвові? Твої друзі дивуватимуться, що тебе нема.

— Вони можуть стати й твоїми друзями, Семе… якщо захочеш.

Він кивнув.

— Я хочу. Я дуже цього хочу.

— Чесність і віра, — мовила вона й торкнулася його щоки.

— Золоті слова. — Він знову поцілував її, а тоді запропонував їй руку. — Може, прогуляєтеся зі мною, пані?

Вона взялася за його руку.

— Куди скажете, пане. Куди завгодно.

І вони повільно пішли рука в руку задвірком до «Дому Ангола».

Час від часу хтось та й спитає мене: «Коли ж ти нарешті стомишся писати ці свої страшилки, Стіве, та візьмешся за щось серйозне?»

Я був схильний вважати, що завуальована образа в цьому питанні радше випадкова, та з плином років переконуюся дедалі більше, що то не так. Я спостерігаю за обличчями людей, що закидають мені цей гачок, і, бачте, більшість із них нагадує мені бомбардирів, що очікують побачити, чи, бува, остання вервечка бомб упаде повз ціль, чи все ж таки влучить прямо в яблучко — завод чи, може, склад боєприпасів.

А вся справа в тому, що майже все з написаного мною — а це стосується і кумедніших речей — було написано в цілком серйозному настрої. Я пригадую вкрай мало випадків, коли сидів за друкарською машинкою, нестямно регочучи над деякими шаленими дрібничками, котрі саме наштампував. Мені ніколи не бути Рейнолдсом Прайсом чи Ларрі Вейвуді [256] Рейнолдс Прайс (1933–2011) — американський письменник, драматург та публіцист; Ларрі Вейвуді (нар. 1941 р.) — американський письменник, автор романів та розповідей, чиї твори друкували такі відомі видання, як «Харперз Меґезін», «Есквайр» та «Нью-Йоркер». — бо я не такий, — але це зовсім не означає, що я менше шаную те, що роблю. Маю робити те, що можу, та все ж таки — як сказав про це Нільс Лофгрен [257] Нільс Лофгрен (нар. 1951 р.) — американський рок-музикант, автор пісень, мультиінструменталіст. — «Маю бути паскудним собою… джайву від мене вам не діждатись».

Якщо реальне — тобто!!ЩОСЬ, ЩО МОЖЕ СПРАВДІ СТАТИСЯ!! — це ваше визначення серйозного, ви помилилися з місцем, тож вам час покинути будівлю. Та йдучи, пам’ятайте, що тут я такий не один; Франц Кафка мав тут офіс, і Джордж Орвелл, і Ширлі Джексон, і Хорхе Луїс Борхес, і Джонатан Свіфт, і Льюїс Керролл. Побіжно зиркнувши на вказівник у лобі, побачите, що серед теперішніх орендарів тут Томас Бергер, Рей Бредбері, Джонатан Керролл, Томас Пінчон, Томас Діш, Курт Воннеґут, Пітер Страуб, Джойс Керролл Оутс, Ісаак Башевіс Зінґер, Кетрін Данн та Марк Хелпрін.

Те, що роблю, я роблю, керуючись найсерйознішими чинниками: любов, гроші та одержимість. Історії, сповнені ірраціонального, для мене — найпритомніший спосіб змалювати світ, у якому я живу. Ці історії завжди слугували для мене одночасно засобами метафори та моралі; вони продовжують бути найліпшим відомим мені просвітом на таємницю того, як ми відчуваємо світ, а отже — таємницю наших вчинків, здійснених і нездійснених, спираючись на наші відчуття. Я досліджував ці питання, як тільки міг і наскільки давали змогу мої хист і розум. Я, може, й не вдостоєний Національної книжкової премії чи Пулітцерівської, та будьте певні, я серйозний. Якщо іншому не вірите, то вірте цьому: коли я беру вас за руку, мій друже, то щирий у кожному слові.