Стівен Кінг - Чотири після півночі

Запізно, Семе. Уже запізно. Справу зроблено.

Вона чекає. Пам’ятай… вона чекає.

У снах іноді так багато правди.

Як вона пережила ці роки? Усі роки, що минули з тих часів? Вони так і не подумали про це. Як вона переходила від однієї людини до іншої? Про це вони себе теж не спитали. Можливо, істота, що здавалася жінкою на ім’я Арделія Лорц, під маскою ілюзій і чарів була схожою на тих личинок, що замотуються в кокони на розгілках дерев, укриваються під захисним павутинням, а тоді вибираються з них і летять до місця своєї смерті. Личинка в коконі лежить собі мовчки, чекає… змінюється…

Вона чекає.

Сем ішов далі, продовжуючи розминати маленьку смердючу кульку того, що бібліотечний полісмен — його бібліотечний полісмен — украв і перетворив на кошмарну субстанцію. Тепер, за допомогою Наомі й Дейва, та речовина знову змінилася і стала засобом порятунку.

Бібліотечний полісмен притиснув до себе Наомі. Він приставив рота ззаду до її шиї, ніби хотів поцілувати. А натомість кашлянув.

Мішечок, що теліпався на шиї Арделії-потвори. Обвислий. Порожній.

Будь ласка, хоч би ще не було запізно.

Сем пройшов крізь рідкий рядочок кущів. Наомі Сара Гіґґінс стояла з іншого боку, притиснувши долоні до грудей. Вона кинула на Сема короткий погляд, і його вразили блідість її щік і змучений вигляд очей. Тоді вона знову подивилася на залізничну колію. Потяг наближався. Скоро вони зможуть його побачити.

— Привіт, Семе.

— Привіт, Саро.

Сем обійняв її за талію. Вона не заперечила, але її тіло під його рукою було закляклим, негнучким, непіддатливим. «Хоч би ще не було запізно», — знову подумав він, а тоді згадав Дейва.

Вони покинули його там, у бібліотеці, підперши відчинені двері на вантажній платформі гумовим бруском. Сем зателефонував із автомата за два квартали звідти й повідомив про відчинені двері. Коли диспетчер спитав його ім’я, він повісив слухавку. Тож Дейва знайшли і, природно, встановили, що смерть настала в результаті нещасного випадку, а деякі люди в місті зробили очікуваний висновок: іще один старий п’яничка відбув до великої винарні на небесах. Вони подумали, що він ішов собі вулицею з бутлем у руці, побачив відчинені двері, забрів усередину, упав і вдарився в темряві об вогнегасник. Кінець. Посмертний звіт, у якому йшлося про відсутність у крові Дейва алкоголю, анітрохи не міг змінити цих припущень — навіть серед поліції. «Просто всі чекають, що п’яниця помре смертю п’яниці, — подумав Сем, — навіть коли це не так».

— Як почуваєшся, Саро? — спитав він.

Вона втомлено подивилася на нього.

— Не дуже добре, Семе. Геть недобре. Не можу спати… не можу їсти… голова повна найжахливіших думок… це наче геть не мої думки… і я хочу випити. Це найгірше. Я хочу пити… і пити… і пити. Зустрічі не допомагають. Уперше в житті зустрічі мені не допомагають.

Вона заплющила очі й почала плакати. Сара схлипувала безсило й розгублено.

— Це зрозуміло, — м’яко погодився він. — Як же вони можуть допомогти? Ніяк, правда? Гадаю, вона дуже хотіла б, щоб ти знову почала пити. Вона чекає… але це не означає, що вона не голодна.

Сара розплющила очі й глянула на нього.

— Що… Семе, про що ти говориш?

— Мабуть, про живучість, — сказав він. — Про впертість зла. Як воно вміє чекати. Яким буває хитрим і сильним, як збиває з пуття.

Він підняв руку й повільно розтиснув кулак.

— Ти впізнаєш це, Саро?

Вона відсахнулася від кульки червоної лакриці, що лежала на його долоні. На мить її очі широко розплющилися й повністю опритомніли. Вони блиснули ненавистю й страхом.

І той блиск був сріблястим.

— Викинь її геть! — прошепотіла вона. — Викинь цю кляту гидоту геть! — Її рука метнулася до шиї ззаду, ніби захищаючи те місце, де її рудувато-каштанове волосся спадало на плечі.

— Я говорю до тебе, — твердо мовив він. — Не до неї, а до тебе. Я кохаю тебе, Саро.

Вона знову подивилася на нього, і жахлива втома повернулася до її очей.

— Так, — сказала вона. — Може, й так. І може, тобі не варто до цього звикати.

— Я хочу, Саро, щоб ти дещо для мене зробила. Я хочу, щоб ти повернулася до мене спиною. Он там їде потяг. Я хочу, щоб ти стежила за ним і не оберталася, поки я тобі не скажу. Зможеш це зробити?

Її верхня губа задерлася вгору. Вираз ненависті й страху знов оживив її змучене обличчя.

— Ні! Дай мені спокій! Іди геть!

— Ти хочеш цього? — спитав він. — Справді? Ти сказала Дольфові, де мені тебе шукати, Саро. Ти справді хочеш, аби я пішов?