Стівен Кінг - Чотири після півночі

Захід на посадку на ґрунтову смугу того, що Стен називав аеропортом Провербії, був труським і страшним. «Навахо» знизився, намацуючи спокійніший шлях між сердитих потоків повітря, і з брязкотом приземлився, струснувши Сема й Наомі востаннє. У цю мить у Сема вирвався змучений крик. Його очі широко розплющилися.

Наомі терпляче чекала на щось подібне. Вона одразу нахилилася до Сема, незважаючи на ремінь безпеки, що врізався їй у тіло, і обійняла його. Вона не звернула уваги на те, що Сем закрився від неї руками й інстинктивно хотів відхилитися, так само, як не звернула уваги на його перший після сну, неприємний і наляканий видих. Наомі заспокоювала чимало п’яниць, що тіпалися в нападах білої гарячки; теперішня ситуація ненабагато відрізнялася. Коли вона притислася до Сема, то відчула, як б’ється його серце. Здавалося, що воно підстрибувало й калатало просто під його сорочкою.

— Усе гаразд. Семе, усе добре — це я, ти прокинувся. То був просто сон. Ти прокинувся.

Якусь мить він іще намагався забитися в крісло глибше. По тому безсило зім’якнув. Сем підняв руки й обійняв її з панічною силою.

— Наомі, — сказав він сухим, здушеним голосом. — Наомі, ох Наомі, Господи милий, який же мені наснився жах, який страхітливий кошмар.

Стен зв’язався із землею по радіо, і хтось прийшов, щоб увімкнути посадкові вогні. Зараз літак рулив між ними до кінця смуги. Вони таки не змогли випередити дощ; краплі глухо барабанили по фюзеляжу. На передньому сидінні Стен горлав щось схоже на «Кемптонські перегони».

— Це був кошмар? — спитала Наомі й відхилилася від Сема, щоб зазирнути в його почервонілі очі.

— Так. Але це також правда. Це все правда.

— Там був бібліотечний полісмен, Семе? Твій бібліотечний полісмен?

— Так, — прошепотів він і зарився обличчям у її волосся.

— Ти знаєш, хто він такий? Тепер ти його знаєш, Семе?

Після довгої, довгої паузи Сем прошепотів:

— Знаю.

Стен Соумз глянув на Семове обличчя, коли вони з Наомі вибралися з літака, і відразу ж почав вибачатися.

— Даруйте за бовтанку. Я справді сподівався випередити дощ. Просто цей зустрічний вітер…

— Усе гаразд, — сказав Сем. Він мав уже кращий вигляд.

— Так, — підтвердила Наомі. — Дякую, Стене. Дуже дякую. І Дейв теж дякує.

— Ну, коли вже ви отримали те, що хотіли…

— Так і є, — запевнив його Сем. — Ми маємо те, що треба.

— Краще обійдімо смугу з іншого боку, — сказав їм Стен. — Бо якщо спробуємо зараз піти коротким шляхом через те болото, то воно нас по груди затягне. Зайдімо до мене. Вип’ємо кави. А до неї, здається, ще і яблучний пиріг є.

Сем глянув на годинника. Була чверть на восьму.

— Цього разу ми змушені відмовитися, Стене, — мовив він. — Нам із Наомі треба відвезти ці книжки до міста просто зараз.

— Та зайдіть на хвильку, щоб обсохнути. Бо ви ж до нитки змокнете, поки дійдете до машини.

Наомі похитала головою.

— Це дуже важливо.

— Ага, — сказав Стен. — На вас подивишся, і стає зрозуміло, що таки важливо. Просто не забудьте, що ви обіцяли мені розповісти цю історію.

— Не забудемо, — сказав Сем. Він глянув на Наомі й побачив у її очах відображення власних думок: «Розкажемо, якщо залишимося живі».

Сем вів машину й опирався бажанню вчавити педаль газу в підлогу. Він хвилювався за Дейва. Однак злетіти з дороги й перекинути машину Наомі в канаву було б не найкращим способом показати своє занепокоєння, та й дощ, під яким вони приземлилися, тепер лив як із відра, а чимраз рвучкіший вітер розбризкував навсібіч великі краплі. Очисники не витирали скло навіть у швидкому режимі, і світло фар сягало лише на двадцять футів, а тоді ніби впиралося в стіну. Сем не наважувався їхати швидше за двадцять п’ять миль на годину. Він глянув на годинника, а тоді подивився на Наомі, що сиділа з книжками на колінах.

— Сподіваюся, що ми встигнемо туди до восьмої, — сказав він, — але хтозна.

— Просто їдь так швидко, наскільки зможеш, Семе.

Світло від фар миготіло попереду так само, як світло від ліхтарів водолазів. Сем зменшив швидкість до десяти миль на годину і притиснувся вліво, коли повз них прогуркотіла трьохосна вантажівка, силует якої вони ледве роздивилися в дощовій темряві.

— Ти можеш розповісти про свій сон?

— Міг би, але не хочу, — мовив він. — Не зараз. Мить не дуже слушна.

Наомі згідливо кивнула.

— Гаразд.

— Я можу сказати лише те, що Дейв мав рацію. Діти справді смакують їй найкраще, і вона живилася їхнім страхом.