Стівен Кінг - Чотири після півночі

А ще коло сходів стояв бібліотечний полісмен.

Він не блідий. Він розчервонілий. На його лобі горять цятки прищів. Він не високого, а радше середнього зросту з надзвичайно широкими плечима. На ньому не тренч, а пальто, що дуже дивно, бо в південному місті Сент-Луїсі стоїть спекотний літній день. Можливо, очі в нього і срібні; маленькому Біленькому Семові їх не було видно, бо бібліотечний полісмен носив маленькі чорні окуляри — окуляри сліпого.

Це не бібліотечний полісмен! Це вовк! Стережись! Це вовк! Бібліотечний ВОВК!

Але маленький Біленький Сем не чує. Маленький Біленький Сем не боїться. Врешті-решт, навколо ж білий день, а місто повне незнайомих — і часом дивовижних — людей. Він усе життя живе в Сент-Луїсі й не боїться його. Скоро це зміниться.

Він наближається до чоловіка, а підійшовши ближче, помічає шрам: тонку білу нитку, що починається високо на лівій щоці, тягнеться попід лівим оком через перенісся.

«Зсдоров, зсинку», — каже чоловік у круглих чорних окулярах.

«Здрастуйте», — каже маленький Біленький Сем.

«А розказес мені счозсь про ту книжку, счо ти оцсе незсес зсдавати? — питає чоловік. Його голос м’який і ввічливий, геть не загрозливий. У його мову вплітається ледь помітна шепелявість, перетворюючи свистячі звуки на шиплячі. — Я, зснаєш, працсюю в цсій бібліотецсі».

«Вона називається «Чорна стріла», — ввічливо відказує маленький Біленький Сем, — її написав містер Роберт Льюїс Стівенсон. Він уже мертвий. Помер від ту-бир-клу-льозу. Книжка дуже хороша. У ній добре описано битви».

Хлопчик чекає, поки чоловік у маленьких круглих чорних окулярах відступить убік і дасть йому пройти, але чоловік у маленьких круглих чорних окулярах не відступає. Він тільки нахиляється до хлопчика, щоб краще його роздивитися. Дідусю, а чого в тебе такі маленькі круглі чорні очі?

«Сче одне питання, — каже чоловік. — Ти цсю книжку, чазсом, не перетримав?»

Тепер маленький Біленький Сем лякається сильніше:

«Так… але не набагато. Лише на чотири дні. Розумієте, книжка дуже товста, а у мене ще бейсбол, і скаутський гурток, і…»

«Ходи-но зсі мною, зсинку… Я з поліцсії».

Чоловік у чорних окулярах простягає вперед руку. Якусь мить Сем ледь не побіг геть. Але він — дитина, а цей чоловік дорослий. Цей чоловік працює в бібліотеці. Цей чоловік — полісмен. І зненацька він — цей страшний чоловік зі шрамом і в чорних окулярах — стає Владою. Від Влади не можна втекти; вона скрізь.

Сем нерішуче підходить до чоловіка. Він піднімає руку — ту, в якій тримає пакунок із червоною лакрицею, тепер уже майже порожній, — а тоді, в останню мить, намагається її відсмикнути. Надто пізно. Чоловік хапає її. Пакунок лакриці «Булз-Ай» падає на доріжку. Маленький Біленький Сем більше ніколи її не їстиме.

Чоловік смикає Сема до себе, підтягує, як рибалка підтягує до берега форель. Рука, що замкнулася на Семовому зап’ясті, дуже сильна. Йому боляче. Сем починає плакати. Сонце й досі на небі, трава зеленіє, але раптом увесь світ видався Семові далеким, не ближчим за жорстокий міраж, у який йому було дозволено трохи повірити.

Він відчуває запах «Сен-Сена» [251] Солодкі гранули для освіження подиху. в подиху цього чоловіка.

«Я вскочив у халепу, сер?» — питає він, усіма фібрами душі сподіваючись, що чоловік відповість «ні».

«Так, — відповідає чоловік. — Так, узскочив. У ЦИМАЛУ халепу. І яксчо ти хоцес ізс неї визскочити, зсинку, роби взсе, що я зскажу. Ти зсрозсумів?»

Сем не може відповісти. Він іще ніколи так не лякався. Він може лише дивитися на чоловіка великими сльозистими очима.

Чоловік трусить ним. «Ти зсрозсумів чи ні?»

«Та-ак!» — видихає Сем. Він уже ледь може стримувати обважнілий міхур.

«Давай я тобі докладно розсказу, хто я такий, — каже чоловік, видихаючи нові хвилі «Сен-Сена» Семові в обличчя. — Я — коп бібліотеки на Бріґґз-авеню, і я відповідаю зса покарання хлопциків і дівцаток, які повертають книзки ізс зсатримкою.

Маленький Біленький Сем починає плакати сильніше.

«У мене є гроші! — спромагається сказати він крізь шморгання. — У мене є дев’яносто п’ять центів! Можете взяти їх! Можете забрати їх!»

Він намагається витягти дріб’язок із кишені. У ту ж мить бібліотечний коп озирається на всі боки, і його широке обличчя раптом нагадує загострений писок лисиці чи вовка, що успішно залізли до курника, але тепер зачули небезпеку.

«Ходімо, — каже він і стягує маленького Біленького Сема зі стежки й волочить у густі кущі, що ростуть попід стінами бібліотеки. — Коли полісмен казсе тобі «ходи», то ХОДИ!»