Стівен Кінг - Чотири після півночі

— Ой, мені так шкода, — сказала Наомі.

— Дякую. Час від часу мені здається, що я вже навчився жити з цим, а тоді воно заходить ззаду і знову б’є мене по потилиці. Гадаю, деякі речі доводиться струшувати із себе дуже довго, а інші струсити взагалі неможливо.

Деякі речі струсити неможливо.

Ходи-но зсі мною, зсинку… Я з поліцсії.

Мені вже треба йти додому… то мій штраф сплачено?

Сем приклав тремтячу руку до куточка губ.

— Що ж, чорт забирай, я знав Дейва задовго до того, як це сталося, — почав Стен Соумз. Вони проминули вказівник із написом «АЕРОПОРТ 3 МИЛІ». — Ми разом росли, разом ходили до школи, разом віддавалися нестямним захопленням молодості. Та тільки я показився й перестав, а Дейв так і не зупинився.

Соумз похитав головою.

— П’яний чи тверезий, він був одним із найкращих хлопців, яких я коли-небудь знав. Але так сталося, що він частіше був п’яний, аніж тверезий, і ми якось наче втратили одне одного з очей. Здавалося, що найгіршим часом для нього став кінець п’ятдесятих. У ті роки він був п’яним увесь час. Пізніше Дейв почав ходити до АА і, здавалося, трохи вичухався… але він завжди знову падав із воза.

Я одружився в 68-му і хотів запросити його бути мені на весіллі за дружбу, але не наважився. Так сталося, що він прийшов тверезим — того разу, — але підстав сподіватися на це тоді не було.

— Я знаю, про що ви, — тихо сказала Наомі.

Стен Соумз засміявся.

— Ну, це навряд — така молода красунечка навряд чи знає, у які негаразди може загнати себе затятий пияк, — але повірте мені. Якби я запросив Дейва стояти коло мене під час весілля, то Лора — моя колишня — забризкала б піною все довкола. Але Дейв усе одно прийшов, і після того, як у 1970-му народився Джо, мій малий, я почав бачитися з Дейвом трохи частіше. Він якось по-особливому ставився до всіх дітей у ті роки, коли намагався витягти себе з пляшки.

Джо любив бейсбол понад усе на світі. Просто шаленів за ним — збирав альбоми для наліпок, картки із жувальних гумок… навіть набридав мені, щоб я купив супутникову антену, аби ми могли дивитися всі ігри «Роялз» — вони ж бо були його улюбленими, — а також ігри «Кабз», які можна було дивитися по чиказькому каналу «Дабл-ю-Джи-Ен». Коли йому виповнилося вісім, він знав середні показники всіх гравців основного складу «Роялз», а також статистику вдалих і невдалих подач майже кожного пітчера в Американській лізі. Ми з Дейвом три чи чотири рази водили його на ігри. Малий виглядав так, наче йому випала подорож до раю. Двічі Дейв возив його на ігри сам, коли мені доводилося працювати. У Лори від цього ставалися напади — вона казала, що Дейв повернеться п’яний як чіп і без малого, а той бродитиме вулицями Канзас-Сіті чи сидітиме десь у поліційному відділку, чекаючи, поки його хтось забере. Але нічого такого ніколи не ставалося. Наскільки я знав, Дейв не пив ані краплі, коли малий був поруч.

Коли Джо захворів на лейкемію, найгіршим для нього стало те, що лікарі заборонили йому їздити на ігри принаймні до червня, а може, і назавжди. Це гнітило його більше, ніж те, що він захворів на рак. Коли Дейв прийшов до нього, малий розплакався через це. Дейв обійняв його і сказав: «Якщо тобі не можна ходити на ігри, Джо, то я приведу «Роялз» до тебе».

Джо глипнув на нього і каже: «Тобто самих гравців, дядьку Дейве?» Так він його називав — дядьком Дейвом.

«Цього я зробити не можу, — сказав Дейв, — але можу зробити дещо майже таке саме».

Соумз під’їхав до воріт терміналу цивільної авіації й посигналив. Ворота знову загуркотіли, зачиняючись, і машина рушила туди, де чекав «навахо».

Він вимкнув двигун і якусь мить просто сидів за кермом, дивлячись на руки.

— Я завжди знав, що Дейв — обдарований покидьок, — нарешті сказав Стен. — Але я так і не дізнався, як він зробив усе так швидко. Можу тільки уявити, що він працював удень і вночі, бо впорався за десять днів… і ті цяцьки були чудові.

Він знав, що мусить квапитися. Лікарі сказали нам із Лорою правду, а я сказав Дейвові. Джо мав мало шансів на одужання. Недугу виявили надто пізно. Вона вже бушувала в його крові, як степова пожежа.

Десь через десять днів після того, як Дейв дав свою обіцянку, заходить він у палату мого сина в лікарні з паперовим пакетом для покупок у кожній руці.

«Що це в тебе таке, дядьку Дейве? — питається Джо, сідаючи на ліжку. Він увесь той день сидів нахнюплений — гадаю, здебільшого через те, що втрачав волосся, бо, якщо в пацана в ті дні волосся не сягало принаймні плечей, його вважали не дуже крутим, — але коли ввійшов Дейв, Джо зразу прояснів.