Стівен Кінг - Чотири після півночі

Він замовк і почовгав черевиком об перон. Наомі стримано мовчала й дивилася кудись за обрій. А тоді під’їхала вантажівка з паливом. Соумз швидко підійшов до неї й заговорив до водія.

Сем зауважив:

— Здається, ти справила неабияке враження на нашого безстрашного пілота.

— Може й так, — сказала вона. — Я почуваюся чудово, Семе. Хіба це не божевілля?

Він ніжно заправив непокірне пасмо волосся їй за вухо.

— Увесь день божевільний. Найбожевільніший із тих, що я пам’ятаю.

Але тоді заговорив його внутрішній голос — він долинув із тієї глибини, де рухалися літосферні пласти пам’яті, — і сказав йому, що це не зовсім так. У нього був іще один такий самий божевільний день. Навіть божевільніший. День «Чорної стріли» й червоної лакриці.

Сем знову відчув, як у ньому пробуджується та дивна, притлумлена паніка, і закрився від того голосу.

Якщо ти хочеш урятувати Сару від Арделії, Семе, забудь про геройство і почни згадувати, хто такий твій бібліотечний полісмен.

Я не хочу! Не можу! Я… я не мушу!

Ти повинен згадати.

Я не повинен! Мені не можна!

Ти повинен спробувати наполегливіше, інакше надії нема.

— Мені вже треба йти додому, — пробурмотів Сем Піблз.

Наомі, яка відійшла пороздивлятися закрилки «навахо», почула його і повернулася.

— Ти щось казав?

— Нічого. То пусте.

— Ти дуже блідий.

— Бо дуже напружений, — різко сказав він.

Стен Соумз повернувся до них. Він показав великого пальця водієві вантажівки з паливом.

— Довсон каже, що можна позичити його машину. Я відвезу вас до міста.

— Ми могли б викликати таксі… — почав Сем.

Наомі похитала головою.

— Часу замало, — сказала вона. — Дуже вам дякуємо, містере Соумз.

— Ох, та дідько з ним, — Соумз осліпив її хлопчачою усмішкою. — Називайте вже мене Стеном. Ходімо. Довсон каже, що з Колорадо заходить область низького тиску. Я хотів би повернутися до Джанкшн-Сіті раніше, ніж почнеться дощ.

«Книгарня Пелла» містилася у великій, схожій на стайню будівлі на околиці ділового району Де-Мойна — цілковита протилежність мережевим книгарням із супермаркетів. Наомі спитала Майка. Її направили до столу для роботи з клієнтами, невеликої ятки, що нагадувала кабінку митної служби, між зоною, де продавали нові книжки, і більшою територією, де стояли старі.

— Мене звуть Наомі Гіґґінс. Ми говорили з вами по телефону трохи раніше.

— О, так, — сказав Майк. Він пошукав рукою на захаращеній полиці й узяв звідти дві книжки. Перша була «Улюбленими віршами американців», друга — «Порадником промовця» за редакцією Кента Ейделмена. Сем Піблз ніколи в житті не радів так сильно, побачивши дві книжки, і йому довелося боротися з поривом вихопити їх із рук продавця й притиснути до грудей.

— «Улюблені вірші» знайти легко. Але «Порадник промовця» перестали видавати. Гадаю, ми єдина книгарня звідси й до Денвера, де зберігся такий гарний примірник… окрім, звісно, бібліотечних екземплярів.

— Мені здається, що обидві просто чудові, — від щирого серця сказав Сем.

— Це для подарунка?

— Щось таке.

— Я можу загорнути його в подарунковий папір, якщо хочете; на це знадобиться лише секунда.

— Гадаю, що не потрібно, — мовила Наомі.

Обидві книжки коштували двадцять два долари п’ятдесят сім центів.

— Повірити не можу, — сказав Сем, коли вони вийшли з книгарні й рушили туди, де Стен Соумз припаркував позичену машину. — Не можу повірити, що все так просто… що ми просто повернемо книжки.

— Не радій, — зупинила Наомі. — Навряд чи все буде так просто.

Коли вони поверталися до аеропорту, Сем спитав Соумза, чи може він розповісти їм про Дейва і бейсбольні м’ячі.

— Якщо це особисте, то не треба. Нам просто цікаво.

Соумз глянув на торбу, що Сем тримав на коліні.

— А мені наче цікаво дізнатися про оте, — сказав він. — Хочете угоду? Та історія з бейсбольними м’ячами сталася десять років тому. Я розповім вам про неї, якщо ви розповісте мені про ці книжки через десять років.

— Згода, — кинула Наомі із заднього сидіння, а тоді додала те, про що подумав також Сем: — Звісно, якщо будемо живі.

Соумз засміявся.

— Так… Гадаю, деякі можливості не можна відкидати, га?

Сем кивнув.

— Іноді трапляються паскудні речі.

— Ще й як. Одна з них трапилася з моїм єдиним сином у 1980 році. Лікарі назвали її лейкемією, але взагалі це саме те, що ти щойно сказав, — одна з тих паскудних речей, які іноді трапляються.