Стівен Кінг - Чотири після півночі

Вони дісталися околиці міста. За квартал далі проїхали перший світлофор. Крізь лобове скло «датсана» його вогник здавався розмазаною зеленою плямою, що мерехтіла в повітрі. Схожа пляма виблискувала й на мокрому асфальті.

— Перед бібліотекою мені треба заїхати в одне місце, — сказав Сем. — «Піґлі-Віґлі» ж нам по дорозі, так?

— Так, але якщо ми хочемо зустрітися з Дейвом під бібліотекою о восьмій, то часу в нас обмаль. Хочеш ти цього чи ні, але в таку погоду треба їхати повільніше.

— Знаю… проте це не затримає нас надовго.

— Що тобі там треба?

— Я не знаю напевно, — завагався Сем, — але гадаю, що знатиму точно, коли це побачу.

Наомі глянула на нього, і його вже вдруге вразила її особлива краса. Він не міг уторопати, як вона не впадала йому у вічі до сьогодні.

Ти ж зустрічався з нею, чи не так? Ти не міг НІЧОГО не помітити.

Але він не помітив. Сем зустрічався з нею, бо вона була гарненька, показна, незаміжня і приблизно його віку. Він зустрічався з нею, бо від парубків у містах, що насправді є лише трохи перерослими селищами, очікували, що вони ходитимуть на побачення… тобто якщо ці молодики були зацікавлені в тому, щоб знайти собі гідне місце в громаді. Бо коли ти не ходиш на побачення, то люди… дехто може подумати, що ти

(з поліцсії)

якийсь трохи не такий.

«Я ж і БУВ трохи не такий, — подумав Сем. Поміркувавши, він припустив: — Та навіть і не трохи, а ДОБРЯЧЕ. Але ким би я не був, гадаю, що тепер я трохи інший. І я бачу Наомі. Ось у чому річ. Я її по-справжньому бачу».

Що ж до Наомі, то її вразило, як зблідло Семове обличчя і як воно напружилося навколо губ і очей. Він виглядав дивно… але вже не перелякано. Наомі подумала: «Він схожий на людину, якій випала нагода повернутися до свого найгіршого кошмару… з якоюсь потужною зброєю в руках».

Вона подумала, що, можливо, закохується в це обличчя, і від цього їй стало дуже ніяково.

— Ця затримка… Це важливо, так?

— Гадаю, що так.

Через п’ять хвилин Сем зупинився на паркувальному майданчику біля «Піґлі-Віґлі». Він одразу вийшов із машини й помчав під дощем до дверей.

Сем зупинився на півдорозі. Телефонна будка, що стояла обіч паркувального майданчика, — безперечно та сама, з якої Дейв багато років тому дзвонив до поліційної дільниці Джанкшн-Сіті. Дзвінок із цієї будки не вбив Арделію… але він надовго вивів її з гри.

Сем увійшов до неї. Увімкнулося світло. Дивитися не було на що: то була звичайна телефонна будка з номерами й графіті, вишкрябаними на сталевих стінках. Телефонної книги в ній не було, і Сем пригадав Дейвові слова: «У ті дні ще можна було знайти в будці телефонну книгу, якщо пощастить».

Тоді Сем глянув на підлогу і побачив те, що шукав. То була обгортка. Він підібрав її, розрівняв і в тьмяному світлі лампи над головою прочитав написане на ній: червона лакриця «Булз-Ай».

Десь позаду Наомі нетерпляче натискала на сигнальну кнопку «датсана». Сем вийшов із будки з обгорткою в руках і побіг крізь дощ до крамниці.

Продавець у «Піґлі-Віґлі» здавався молодим парубком, якого кріогенно заморозили в 1969-му і розморозили лише цього тижня. Його червоні й трохи затуманені очі виказували досвідченого курця травички. Він мав довге і перев’язане старозавітним шкіряним ремінцем волосся. На мізинці однієї руки красувався срібний перстень, на якому був вибитий символ миру. З-під уніформи «Піґлі-Віґлі» виднілася пожмакана сорочка з екстравагантним квітчастим візерунком. До її комірця було приколото значок із написом

МОЯ ПИКА ЛИНЯЄ ЗВІДСИ ЗА 5 ХВИЛИН, ТОЖ НЕ БАРІТЬСЯ!

Сем сумнівався, що адміністратор крамниці схвалив би такі заяви… але вечір був дощовий і адміністратора ніде не було видно. Сем був єдиним покупцем, і, поки він підходив до полиць із солодощами й набирав червоної лакриці «Булз-Ай», продавець стежив за ним задурманеним і байдужим оком. Сем забрав усе, що знайшов, — десь двадцять пакунків.

— Ти не замало взяв, чуваче? — спитав продавець, коли Сем підійшов до прилавка й поклав на нього свою здобич. — Здається, у нас у комірчині ще стоїть ящик чи й два цього добра. Я знаю, як воно, коли пробиває чимось похрумкати.

— Має вистачити. Пробийте все, будь ласка. Я трішки поспішаю.

— Ага, такий наш гадський поспішальний світ, — сказав продавець. Його пальці стукали клавішами каси із замріяною повільністю систематично зачумленого.

На прилавку, поруч із розставленими бейсбольними картками, лежала гумова стрічка. Сем підібрав її.