Денніс Лігейн - Після падіння

Рейчел перехопила погляд Морін і натягнуто їй усміхнулася.

– Ти, мабуть, не міг розповісти мені таке телефоном, еге ж? Ні. Я це розумію, справді.

Вона встала, Морін так само покинула стілець, а Джеремі швидко наблизився до неї на два кроки. До неї дійшло: вони побоялися, що вона зомліє.

– Усе гаразд. – Рейчел усвідомила, що дивиться на стелю, і зауважила, що вона, хоч як дивно, має мідний колір. – Просто дуже… – Вона спробувала знайти підхоже слово. – Засмучена? – Кивнула, відповідаючи на власне запитання. – Саме так. Засмучена. А ще – втомлена. Розумієте? Довго полювала. Зараз я піду.

– Ні, – промовив Джеремі. – Ні.

– Будь ласка, – попросила Морін. – Не йдіть. Ми підготували гостьову кімнату. Побудьте сьогодні нашою гостею. Подрімайте. Зостаньтеся. Рейчел, прошу.

Вона поспала. Вона б нізащо не подумала, що це можливо після такого сорому. Сорому від усвідомлення того, як їм її шкода. Того, що вони так довго уникали цієї розмови, бо не хотіли зробити з неї ту, ким вона була тепер, – сироту. Заплющивши очі, вона почула десь удалині трактор, і його пихкання переслідувало її у снах, які їй не запам’яталися. Розплющивши очі півтори години по тому, вона відчула себе ще більш виснаженою. Підійшла до вікна, розсунула важкі штори й визирнула на задвір’я Джеймсів і задвір’я, що прилягало до нього. На останньому було видно розсип дитячих іграшок, коротеньку гірку з твердого пластику та рожево-білий дитячий візок. За двором стояв невеличкий будиночок у стилі «кейп-код» із блідим шиферним дахом, а за ним лежали фермерські угіддя. Трактор, який вона чула, простоював у полі без діла.

Раніше Рейчел думала, ніби знає, як воно – почуватися самотньою, та насправді це було не так. Її супроводжувала ілюзія, віра у фальшивого бога. Міфічного батька. Рейчел із трьох років так чи інакше казала собі: побачивши його знову, вона щонайменше відчує себе цілою. Та ось вона побачила його знову, а він був їй не ближчий, аніж отой трактор.

Вона спустилася зі сходів, а Джеймси вже чекали на неї в маленькій залі внизу. Рейчел зупинилась у дверях і знову помітила в їхніх очах жаль. Вона відчула себе емоційною жебрачкою, що все життя ходить від дверей до дверей і просить геть незнайомих людей її нагодувати. Наповнити. Наповнити заново.

«Я – посудина без дна. Наповніть мене».

Вона зустрілася поглядом із Джеремі, і їй спало на думку: можливо, вона побачила в його очах не жаль, а його власний сором.

– Я розумію, що ми не були кровними родичами, – сказала вона.

– Рейчел, – промовила Морін, – заходьте.

– Та чи давало це тобі право мене кидати?

– Я не хотів тебе кидати. – Джеремі простягнув руки. – Не хотів кидати тебе. Свою Рейчел.

Вона ввійшла до кімнати. Стала за стільцем, який вони поставили навпроти дивана, що на ньому тепер сиділи самі.

Він опустив руки.

– Але коли вона вирішила, що я ворог, – а вона так вирішила того ж дня, коли я засумнівався, чи слід підтримувати її фантазію про те, хто зробив їй дитину, – мені стало непереливки.

Вона сіла.

– Рейчел, ти знаєш свою матір краще, ніж будь-хто. Тому я впевнений, що ти була добре знайома з її люттю. Що ставалося, коли вона знаходила собі мішень чи якесь застосування? Вона ставала нестримною. Звичайно, їй тоді нічого не можна було довести. А зробивши аналіз крові, я перетворився з ворога на рак у тілі того дому. І вона накинулася на мене з упертою, – він спробував дібрати слово, – несамовитістю. Вона збиралась або остаточно мене впокорити, або вигнати мене.

– Викреслити.

Він кліпнув.

– Як ти сказала?

– Вона кричала тобі таке останнього вечора: «Я тебе викреслю».

Джеремі й Морін ошелешено перезирнулися.

– Ти це пам’ятаєш?

Рейчел кивнула й налила собі у склянку води з графина, що стояв на кавовому столику між ними.

– І вона це зробила. Якби вона тебе вигнала, Джеремі, то це, гадаю, було б непогано для нас обох. Але вона тебе викреслила, і тебе було стерто. Мерці мають імена й надгробки. А викреслені не існували ніколи.

Вона надпила воду й оглянула залу, глипаючи на тамтешні книжки, картини, програвач і платівки, що стояли саме там, де вона й думала. Помітила зв’язані вручну покривала, те місце, де зім’ялося посередині подвійне крісло, різноманітні подряпини на паркетній підлозі, потертості на настінних дерев’яних панелях і загальний легкий безлад. Їй подумалося, що зростати тут, бути дітьми Джеремі й Морін, напевно, було дуже добре. Вона опустила голову, заплющила очі й побачила в темряві матір, ігровий майданчик, над яким низько нависли хмари, та мокрі гойдалки, до яких Джеремі водив її малою. Побачила будинок на Вестбрук-роуд із купами мокрого листя наступного ранку після того, як Джеремі пішов. А тоді побачила альтернативне життя, у якому Джеремі Джеймс не пішов, не був їй батьком хіба що по крові, ростив її, давав їй поради, втішав її та тренував її футбольну команду в середній школі. І в цьому альтернативному житті її мати не була охоплена палким бажанням підпорядковувати всіх людей у своєму житті власному намаханому уявленню про нього. Натомість вона була такою, якою була у своїх текстах і викладацькій роботі: об’єктивною, раціональною, самокритичною, здатною на просту, безпосередню та зрілу любов.