Денніс Лігейн - Після падіння

Він узяв Рейчел за руки, тимчасом як його погляд вивчав її, впивався нею, позираючи то туди, то сюди.

– Господи, яка ти стала. Яка ж ти тільки стала, – прошепотів він.

Він притягнув її до себе з незграбним завзяттям. Рейчел відповіла на його обійми. Тепер він був огрядним чоловіком, мав чимало жиру на талії, в руках і на спині, та вона обняла його так міцно, що відчула, як її кістки торкаються його кісток. Заплющила очі й почула в темряві схожий на прибій стукіт його серця.

«Від нього досі пахне кавою, – подумала вона. – Вельветом уже не пахне. А кавою пахне досі. Досі».

– Татку, – прошепотіла Рейчел.

Тоді він дуже обережно відштовхнув її від своїх грудей і невизначено махнув рукою, показуючи Рейчел на диван:

– Сідай.

Вона хитнула головою, морально готуючись до наступного відра помиїв на свою голову.

– Я постою.

– Тоді ми вип’ємо. – Він пішов до барного візочка й заходився розливати випивку всім присутнім. – Вона, твоя мати, померла, коли ми були за кордоном. Того року я відбував сабатикал [7] Тривала творча відпустка. у Франції і роками не знав про її смерть. У нас же не було спільних друзів, які б могли розповісти мені про її відхід із життя. Дуже співчуваю твоїй утраті.

Він поглянув просто на неї, і вона різко усвідомила глибину його співчуття.

Чомусь їй спало на думку всього одне запитання:

– Як ви зустрілися?

Він пояснив, що зустрів її матір у потязі з Балтимора, куди він навесні сімдесят дев’ятого їздив на похорон власної матері. Елізабет, здобувши докторський ступінь в Університеті Джонса Гопкінса, прямувала на схід, на першу викладацьку посаду в Маунт-Голіоку. Джеремі вже третій рік працював асистентом-професором у Баклі-коледжі за п’ятнадцять миль на північ. Менш ніж за тиждень вони почали зустрічатись, а менш ніж за місяць – жити разом.

Він приніс Рейчел і Морін шотландського віскі й підняв келих із ними сам. Вони випили.

– То був перший рік, коли твоя мати працювала в украй ліберальному регіоні ліберального штату наприкінці ліберального десятиліття, тож співжиття без шлюбу тоді вважалося прийнятним. Вагітність без шлюбу, можливо, вважали б іще більш прийнятною: дехто вважав, що це похвально, плювок в обличчя панівній парадигмі й таке інше. Та якби вона просто залетіла від невідомого? Це виставило б її нікчемною і жалюгідною, дурнуватою жертвою, нездатною піднятися над своїм класом. Принаймні вона цього боялася.

Рейчел помітила, що Морін уже випила половину свого віскі й уважно стежить за нею.

Джеремі заговорив дуже швидко – його слова тепер сипалися та спотикалися.

– Але… але… але… нав’язати думку широкому загалу, тим, із ким вона працювала, і таке інше – це одне. Інша річ – спробувати нав’язати її вдома. Ну, тобто я не професор математики, та рахувати все-таки вмію. А твоя мати схибила в розрахунках на два місяці.

Ось воно. Він просто сказав це, подумала Рейчел і зробила добрячий ковток віскі, та я чомусь цього не чую. Знаю, що він має на увазі, та водночас не знаю. Не можу знати. Просто не можу.

– Я охоче й навіть радо допоміг би їй нав’язати цю вигадку, та не бажав підтримувати цю брехню на нашій кухні, в нашій спальні, у нашому повсякденному житті. Це було підступно.

Рейчел відчула, як її губи ледь-ледь заворушились, але з її вуст не злетіло жодного слова. Повітря в кімнаті розрідилось, а стіни стиснулись.

– Я зробив аналіз крові, – промовив Джеремі.

– Аналіз крові, – неквапом повторила Рейчел.

Він кивнув.

– Найелементарніший. Він у жодному разі не довів би батьківства однозначно, зате однозначно спростував би його. У тебе третя група крові, так?

По її тілі розлилося заціпеніння, наче вона ввела собі у хребетний канал новокаїну. Вона кивнула.

– А в Елізабет була друга. – Він допив свій віскі. Поставив келих на край столу. – І в мене друга.

Морін поставила позаду Рейчел стілець. Рейчел на нього сіла.

Джеремі продовжував говорити.

– Розумієш? У твоєї матері була друга група крові, і в мене вона друга, а в тебе – третя? Отже…

Рейчел обвела жестом кімнату.

– Ти аж ніяк не можеш бути моїм батьком. – Вона допила віскі. – Розумію.

Рейчел уперше помітила фотографії, що стояли в нього на столі, були розкидані по книжкових полицях і приставних столиках у кабінеті. На всіх них були зображені лише двоє людей: його з Морін діти, Тео та Шарлотта, упродовж багатьох років. Зовсім малими, на пляжі, на днях народження, на випускних урочистостях. У знаменні миті та в такі, що могли б забутись, якби не фотоапарат. Але то були повноцінні життя, від народження до вишу. Десь останні три доби вона думала, що вони – її брат і сестра по батькові. Тепер вони були просто чиїмись дітьми. А вона знову стала єдиною дитиною.