– Тому що ти не хотів жити брехнею у власній оселі?
Він кивнув.
– І тому що я бачив глибини її божевілля. А цього вона нізащо не могла пробачити.
Рейчел знов і знов крутила це в голові та врешті зізналася тому, хто мав би бути її батьком:
– Думаючи про неї – а думаю я про неї забагато, – я часом замислююся, чи була вона лиха.
Джеремі хитнув головою.
– Ні. Не була. Вона просто була найзіпсутішою людиною, яку я коли-небудь зустрічав. А ще, ніде правди діти, бувала відверто неприязна, якщо її ображали. Проте в її серці жила велика любов.
Рейчел засміялася.
– До кого?
Він глипнув на неї з похмурим спантеличенням.
– До тебе, Рейчел. До тебе.
Після того як Рейчел зустрілася з людиною, яку помилково вважала своїм батьком, сталося дещо несподіване: вони із Джеремі Джеймсом стали друзями. Це відбулося без особливого остраху: почуття накрили їх із головою, радше як давно загублених брата й сестру, ніж як шістдесяти-трьохрічного чоловіка та двадцятивосьмирічну жінку, що виявилися нерідними одне одному.
Коли померла Елізабет Чайлдс, Джеремі та його сім’я перебували в Нормандії, де Джеремі, користуючись сабатикалом, досліджував тему, що вже давно збуджувала його цікавість: можливий зв’язок між люмінізмом та імпресіонізмом. Тепер, коли його наукова кар’єра добігала кінця і на обрії маячив вихід на пенсію, Джеремі намагався створити книжку про люмінізм – американський стиль пейзажного живопису, який часто плутають з імпресіонізмом. Як Джеремі пояснив Рейчел (вона знала про образотворче мистецтво менше, ніж нічого), люмінізм виріс зі школи річки Гудзон. Джеремі вважав, що ці дві школи були пов’язані між собою, хоча панівна теорія – ба більше, догма, пирхав Джеремі, – твердила, що ці дві школи розвинулися наприкінці ХІХ століття на протилежних берегах Атлантики незалежно одна від одної.
Чоловік на ім’я Колум Джаспер Вітстоун, розповідав їй Джеремі, був учнем у двох найславетніших люміністів, Джорджа Калеба Бінґема та Альберта Бірстадта, але 1863 року зник із контори «Вестерн Юніон», у якій працював, разом із великою сумою грошей. Більше на американському континенті не чули ні про ті гроші, ні про Колума Джаспера Вітстоуна. Зате у щоденнику мадам де Фонтен, багатої вдови й покровительки мистецтв із Нормандії, за літо 1865 року двічі було згадано такого собі Коллума Вайтстоуна; щоденник називав його американським джентльменом із гарними манерами, витонченими смаками й непевним походженням. Коли Джеремі тільки розповів про це Рейчел, очі в нього спалахнули, як у малого іменинника, а його баритон підвищився на кілька октав. «Того ж року нормандське узбережжя малювали Моне й Буден. Вони влаштовувалися щодня зовсім поряд із літнім будиночком мадам де Фонтен».
Джеремі вважав, що ці двоє гігантів імпресіонізму перетнулися з Колумом Джаспером Вітстоуном, що Вітстоун насправді був загубленою ланкою між американським люмінізмом і французьким імпресіонізмом. Йому було потрібно лише довести це. Рейчел долучилася до його досліджень, усвідомлюючи, яка це іронія долі: вона та її не-батько шукають чоловіка, який зник у пилу й порожнечі ста п’ятдесяти років, хоча нездатні разом установити особу людини, яка трохи більше тридцяти років тому стала батьком Рейчел.
Під час дослідницьких поїздок до Музею образотворчих мистецтв, Бостонського Атенею та Бостонської публічної бібліотеки Джеремі часто заходив до її квартири. Вона на той час уже пішла з «Ґлобу» на телебачення і переїхала жити до Себастьяна, продюсера із Шостого каналу. Часом Себастьян був при цьому присутній і вечеряв або випивав разом із ними, та здебільшого він або працював, або сидів у своєму човні.
– Ви така симпатична пара, – зауважив Джеремі якось увечері, коли був у її квартирі. Слово «симпатична» в його вустах прозвучало несимпатично. Він навчився говорити про Себастьяна саме те, що треба, – звертати увагу на його розум, стримане почуття гумору, привабливу зовнішність, професійну поведінку, – говорячи при цьому так, ніби він насправді в це не вірить.
Джеремі оглянув їхнє спільне фото на любому човні Себастьяна. Повернув фото на камінну полицю і нагородив Рейчел приємною стривоженою усмішкою, неначе намагався зрозуміти, що ще позитивного сказати про їхню пару, та не надумав нічого.
– Він, звісно, багато працює.
– Так, – погодилася вона.
– Закладаюся, хоче колись очолити всю станцію.
Читать дальше