Гарлан Кобен - Твоя перша остання брехня

— Ні. Доступ лише через відбиток великого пальця.

— А, зрозуміло. Тобто відчинити його можете тільки ви.

Майя ковтнула.

— Тепер — так.

— О, — сказав Кірс, усвідомивши помилку. — Ваш чоловік?

Вона кивнула.

— Ще в когось, окрім вас двох, є доступ?

— Ні в кого.

Майя приклала великий палець до отвору. Двері клацнули й відчинилися. Вона відійшла вбік.

Кірс подивився всередину й неголосно свиснув.

— Навіщо вам усе це треба?

— Мені не «треба» жоден із них. Мені подобається стріляти. Це моє хобі. Більшість цього не любить і не розуміє. Мене це влаштовує.

— То де ваш «Smith&Wesson 686»?

Вона вказала на сейф.

— Тут.

Його очі звузились.

— Я можу взяти його з собою?

— «Smith&Wesson»?

— Так, якщо це не проблема.

— Мені здалося, ви не вважаєте, що це я зробила.

— Так і не вважаю. Але ми можемо зняти підозру не лише з вас, а й з вашої зброї, що скажете?

Майя дістала «Smith&Wesson». Як і більшість хороших стрільців, коли йшлося про чищення та зарядження зброї, вона до певної міри страждала неврозом нав’язливих станів — постійно перевіряла, щоб переконатися, що вона не заряджена. Так і було.

— Я напишу вам на нього розписку, — сказав він.

— Я, звісно, могла б попросити показати судовий ордер.

— А я, імовірно, зміг би його дістати, — сказав він. Справедливо. Майя дала йому револьвер.

— Детективе?

— Так?

— Ви чогось не договорюєте.

Кірс усміхнувся.

— Я буду на зв’язку.

Ізабелла, нянька Лілі, приїхала наступного ранку о сьомій.

На похороні родина Ізабелли була серед найактивніших жалобників. Її мати, Роза, яка доглядала Джо в дитинстві, особливо сильно побивалася, стискала в руці носовичок і падала на руки дітям — Ізабеллі та Гектору.

Навіть зараз Майя бачила, що очі Ізабелли червонуваті від учорашніх сліз.

— Мені так прикро, місіс Буркетт.

Майя кілька разів просила її звертатись до неї на ім’я, однак Ізабелла тільки кивала й продовжувала кликати її місіс Буркетт, тож Майя просто полишила спроби. Якщо Ізабеллі зручніше в більш формальному робочому середовищі, хто така Майя, щоби щось їй нав’язувати?

— Дякую, Ізабелло.

Лілі, з повним ротом пластівців, зістрибнула зі свого стільчика й підбігла до них.

— Ізабелло!

Обличчя няньки засвітилося, коли вона підхопила дівчинку на руки й міцно обійняла. Майя відчула різкий укол болю зайнятої матері: радість, бо дочці так подобається її нянька, і лють, бо дочці так подобається її нянька.

Чи довіряла вона Ізабеллі?

Відповідь, як вона й сказала вчора, була «так» — наскільки Майя взагалі могла довіряти «чужій людині» в цій ситуації. Звісно, Ізабеллу взяв на роботу Джо. Майя не була впевнена щодо такої потреби. На Портер-стрит був новий дитсадок, під назвою «Зростання». Майя сприймала назву як данину шані старій пісні Брюса Спрінгстіна. Симпатична, усміхнена юнка, на ім’я Кітті Шам («Називайте мене міс Кітті!»), провела для Майї екскурсію охайними, глянсовими, яскравими кімнатами, повними всього цікавого, з різноманітними камерами та засобами безпеки, з іншими всміхненими юнками та, звісно, дітьми, з якими Лілі могла б гратися. Однак Джо наполягав на няньці. Він нагадав дружині, що мати Ізабелли «практично виховала мене», а Майя жартома заперечила: «Ти впевнений, що це покращить її резюме?». Утім, тоді вона мусила вирушати за кордон на шестимісячну операцію, тож, насправді, мало чого могла сказати проти такого вибору, та й не мала причин не приймати його.

Майя поцілувала Лілі в маківку й пішла на роботу. Вона могла б узяти ще кілька днів відпустки й побути вдома з дочкою. Жінка не потребувала грошей, навіть зі шлюбним договором вона залишалася досить заможною вдовою, однак класичне материнство було не для неї. Майя вже намагалася поринути у весь цей «світ материнства»: ходила на зустрічі з такими ж матерями, де обговорювалися привчання до горщика, кращі дитсадки, рейтинг найбезпечніших ходунків і з непідробним захопленням потроху вихвалялися загальним розвитком їхніх дітей. Майя сиділа й посміхалася, проте у неї перед очима стояли криваві спогади про Ірак. Зазвичай вона згадувала Джейка Еванса, дев’ятнадцятирічного хлопця з Феєтвілля, штат Арканзас, якому відірвало всю нижню частину тіла, але він вижив якимось чином. І вона все намагалася прийняти той неосяжний факт, що ці мамські плітки за кавою існують на тій самій планеті, що й просякнуте кров’ю поле бою.

Іноді, коли вона спілкувалася з матерями, до неї поверталися не страшні картинки, а звук гелікоптерних моторів. Їй здавалось украй іронічним, що невідступний стиль батьківства, від якого неможливо було сховатися, жартома називають гелікоптерством.