Гарлан Кобен - Твоя перша остання брехня

Майя кивнула.

— Тоді вставляєш її в прилад. На екрані з’являється відео. Картка на тридцять два гігабайти, її легко вистачить на кілька днів. Рамка обладнана детектором руху, тож у порожній кімнаті відео записуватися не буде.

Майя не втрималась і посміхнулася.

— Ти тільки поглянь на себе.

— Що? Тебе бентежить зміна наших ролей?

— Є трохи. Я мала б сама про це подумати.

— І дивно, що не подумала.

Майя глянула вниз, зустрілась очима з подругою. Ейлін мала приблизно зо п’ять футів і два дюйми [2] 155 см. зросту, Майя — майже шість футів, [3] 180 см. однак військова постава робила її на вигляд дещо вищою.

— Ти хоч раз що-небудь помічала на записах своєї няньки?

— Маєш на увазі щось таке, чого мені не треба було бачити?

— Так.

— Ні, — відповіла Ейлін. — І я знаю, про що ти думаєш. Він не повернувся. І я його не засікла.

— Я тебе не засуджую.

— Анітрохи?

— Якою б я була подругою, якби трохи не засуджувала?

Ейлін підійшла й обхопила Майю руками. Та відповіла обіймами. Ейлін — це не одна з тих майже чужих людей, які прийшли на похорон. Зрештою, Майя вступила до Вассару через рік після Клер, і три жінки спокійно жили разом доти, доки Майя не пішла до школи армійської авіації у Форт Ракер в Алабамі. Ейлін і досі була її найближчим другом, як і Шейн.

— Ти ж знаєш, я тебе люблю.

Майя кивнула.

— Так, знаю.

— Точно не хочеш, щоб я лишилася?

— Тобі треба дбати про власну родину.

— Із цим все добре, — сказала Ейлін, указуючи великим пальцем на цифрову рамку. — Я за ними наглядаю.

— Смішно.

— Не дуже. Та я розумію, тобі потрібен спокій. Дзвони, як щось знадобиться. О, і не хвилюйся за вечерю — я вже замовила тобі китайську їжу у «Швидкому Огляді», доставлять за двадцять хвилин.

— Ти же знаєш, що я тебе люблю.

— Так, — промовила Ейлін, прямуючи до дверей. — Знаю.

Раптом вона зупинилась.

— Ого.

— Що таке?

— У тебе гості.

«Гості» з’явились у приземкуватій кошлатій подобі детектива з відділу вбивств поліції Нью-Йорка Роджера Кірса. Кірс увійшов до будинку, намагаючись триматись якомога нахабніше, озирнувся довкола так, як це роблять копи, і сказав:

— А тут непогано.

Майя насупилася, навіть не приховуючи роздратованості.

Кірс скидався чимось на печерну людину. Кремезний та широкий, руки — закороткі для такого тіла. Обличчя виглядало зарослим навіть одразу ж після гоління. Кошлаті брови нагадували про останню стадію перетворення гусені, а волосся на тильному боці рук можна було завивати плойкою.

— Сподіваюся, ви не проти, що я заїхав.

— Чого б це я була проти? — сказала Майя. — О, справді, уся ця тема зі щойно-похованим-чоловіком.

Кірс удав, що розкаюється.

— Я розумію, можна було обрати більш слушний час.

— Та невже?

— Але завтра ви повертаєтеся на роботу, та й узагалі — коли час може бути слушним?

— Чітко завважили. Чим можу допомогти, детективе?

— Нічого, якщо я присяду?

Майя вказала на канапу в кабінеті. На думку спало дещо моторошне: цю зустріч — насправді, кожну зустріч, яка відбуватиметься в цій кімнаті, — тепер записуватиме прихована камера для няньки. Справді дивно про це думати. Звісно, вона могла б вручну вмикати й вимикати її, але хто пам'ятатиме й виконуватиме щодня таку дрібницю? Цікаво, чи записує камера звук. Можна запитати Ейлін, чи почекати й подивитися запис.

— А тут непогано, — промовив Кірс.

— Так, ви вже казали це, коли заходили.

— У якому році зведено дім?

— У тисяча дев’ятсот двадцятих.

— Родина вашого покійного чоловіка. Дім належить їм, так?

— Так.

Кірс сів. Майя залишилася стояти.

— То чим можу допомогти, детективе?

— Просто повторний контроль, таке.

— Повторний контроль?

— Зачекайте хвилинку, добре? — Кірс гадав, що йому вдалося чарівно посміхнутися, а насправді просто скривив рота. Майя не купилася. — Де ж він?

Він пошарудів у внутрішній кишені піджака й витягнув обтріпаний записник.

— Ви не проти, якщо ми пройдемося справою ще раз?

Майя не знала, що про нього думати. Мабуть, Кірс домагався саме цього.

— А що ви хочете знати?

— Почнемо спочатку, гаразд?

Вона сіла й розвела руками, наче говорила: «Вперед».

— Чому ви з Джо зустрілись у Центральному парку?

— Він мене попросив.

— По телефону, так?

— Так.

— Це не було незвично?

— Ми там уже зустрічалися.

— Коли?

— Не знаю. Неодноразово. Я вже казала. Мені подобається ця частина парку. Зазвичай ми розстеляли там ковдру, обідали на станції для човнів… — вона опанувала себе, зупинилась, ковтнула слину. — Це просто приємне місце, ось і все.