Гарлан Кобен - Твоя перша остання брехня

Пастор провадив далі, а Джудіт Буркетт, мати Джо, учепилася в руку Майї міцним потиском горя.

— Це навіть гірше, — пробуркотіла стара жінка.

Майя не перепитувала. Вона не потребувала пояснень. Джудіт Буркетт удруге ховала дитину: уже двох із трьох її синів не стало; вважаюся, що один загинув від нещасного випадку, а другого вбили. Майя глянула на свою дитину, на маківку Лілі, і подумки спитала себе: як мати може жити з таким горем?

І, немов знаючи думки Майї, стара прошепотіла:

— Усе ніколи не буде добре, — ці прості слова різали повітря, ніби серп женця. — Ніколи.

— Це я винна, — промовила Майя.

Вона не збиралася цього казати. Джудіт подивилася на неї.

— Я мусила б…

— Ти нічого не могла вдіяти, — відповіла Джудіт. Однак голос її звучав дивно. Майя зрозуміла, бо інші, мабуть, думали так само. Майя Стерн урятувала стільки життів. Чому ж вона не зуміла врятувати власного чоловіка?

— Попіл до попелу…

Овва, невже пастор справді завів цю старомодну тему? Чи, може, Майї це просто здалося? Вона була неуважною. Як і завжди на похороні. Вона надто часто опинялася поряд зі смертю, тож виснувала, що найкращий спосіб пережити процес поховання — заціпеніти. Ні на чому не зосереджуватися. Нехай все те, що видно й чутно, розмиється настільки, щоб стати невпізнаваним.

Труна Джо вдарилась об землю, і відлуння цього звуку надовго зависло в непорушному повітрі. Джудіт нахилилася до невістки й низько застогнала. Майя зберігала військову поставу: голову тримала високо, спину — прямо, плечі відведені назад. Вона нещодавно прочитала одну з тих статей про самодопомогу, якими часто діляться в розсилках, про «сильні пози» і те, як вони впливають на подачу себе. Військові зналися на цьому ласому шматочку поп-психології задовго до того, як це стало загальновживаним. Якщо ти солдат, то струнко стоїш не тому, що це гарно виглядає. Ти виструнчуєшся, бо, на певному рівні, це дає тобі силу, або ж, що не менш важливо, тоді всім здаєшся сильнішим — і товаришам, і ворогові.

На мить Майя подумки повернулася до парку — блиск металу, звуки пострілів, Джо падає, її сорочка захляпана кров’ю, крізь темряву пробивається далеке світло вулиць, тьмяне сяйво…

«Допоможіть… прошу… хто-небудь… мій чоловік…»

Вона заплющила очі й відігнала спогади.

«Тримайся , — сказала собі. — Просто переживи це».

І вона пережила.

Надійшла черга гостей.

Дві нагоди, за яких гості вишиковуються в чергу до господарів, — це похорон і весілля. У цьому факті, мабуть, має бути щось пікантне, але Майя не уявляла, що саме.

Вона й гадки не мала, скільки людей пройшло повз неї, але це тривало годинами. Жалобники дедалі більше напирали, це скидалося на сцену з фільму про зомбі, коли вбиваєш одного, а на тебе вже повзуть інші.

Аби тільки вони рухалися далі.

Більшість неголосно промовляли: «Прийміть мої співчуття». І це було найкраще, що вони могли сказати. Інші говорили забагато. Заводили про те, як це все трагічно, яка втрата, як місто котиться до пекла, як і їх колись грабували під дулом пістолета (правило перше: ніколи не говорити про себе в такій ситуації), висловлювали сподівання, що поліція підсмажить тих звірів, які це зробили, що Майї пощастило, бо про неї, мабуть, піклується Бог (швидше за все, малось на увазі, що Богові на Джо було здебільшого начхати), що завжди є якийсь план, як і в усього, є причина (це диво, що вона нікому з них не зарядила в обличчя).

Родина Джо виснажилася, їм довелося присісти десь посередині черги. Не Майї. Вона постійно стояла, дивилася їм у вічі й зустрічала кожного жалобника міцним потиском руки. Тонкою, а деколи і не дуже, мовою тіла вона давала відсіч тим, хто виражав свій сум через обійми чи поцілунки. В їхніх словах зяяла порожнеча, однак Майя уважно слухала, кивала, казала «Спасибі, що прийшли» доволі щирим тоном, а потім вітала наступного в черзі.

Інше непохитне правило черги гостей на похороні — не говорити багато. Короткі банальності добре пасують до ситуації, бо значно краще сказати щось невинне, аніж образливе. Якщо відчуваєте потребу висловитися, краще коротко згадайте про померлого щось хороше. Ніколи не робіть того, що зробила тітка Джо, Едіт. Не ридайте істерично, не приєднуйтеся до тих театральних жалобників: «Погляньте на мене, я так страждаю». І ніколи не говоріть удові жахливих дурниць на кшталт: «Бідолашна дівчинко, спочатку твоя сестра, тепер — чоловік».

Світ на мить зупинився, коли тітка Едіт озвучила ті речі, про які інші тільки думали, особливо зважаючи на присутність юного племінника Майї, Деніела, та молодшої племінниці Алекси. Кров загула у венах Майї, і їй знадобилися неабиякі зусилля, щоб не простягнути руку, не схопити тітку Едіт за горло й не вирвати голосові зв’язки.