Гарлан Кобен - Твоя перша остання брехня

Натомість Майя доволі щиро відповіла: «Дякую, що прийшли».

Шестеро колишніх товаришів Майї по загону, серед яких був і Шейн, трималися трохи осторонь, наглядаючи за нею. Це їхня робота, хотіли вони того чи ні. Обов’язок охороняти, здавалось, ніколи не закінчувався, коли вони були разом. Товариші не стали в чергу. Надто розумні для цього. Вони її мовчазні охоронці, як завжди, і тільки їхня присутність цього жахливого дня хоч якось її втішала.

Час від часу Майї здавалося, що вона чує далекий сміх своєї дочки (її давня подруга Ейлін Фіни відвела Лілі на майданчик біля школи через дорогу), але це, мабуть, була лише гра уяви. Дитячий сміх у таких обставинах звучав водночас непристойно й життєствердно: вона хотіла його чути, і це було нестерпно.

Деніел та Алекса, діти Клер, підійшли останніми.

Майя обійняла їх, як завжди, прагнучи захистити від усього поганого, що могло статися. Едді, її зять… Він же зять? Як ще назвати чоловіка, який був одружений із твоєю сестрою до того, як її вбили? «Екс-зять» більше пасувало б до розлучення. Може, кажуть «зять у минулому »? Чи таки просто «зять»?

Ще трохи маячні, аби лиш відволіктись.

Едді нерішуче підійшов. На його обличчі бритва подекуди пропустила острівки щетини. Едді поцілував Майю в шоку. Запах ополіскувана та м’ятних цукерок достатньо сильний, щоби перекрити інші можливі запахи, але знову ж таки — хіба не в цьому їхня суть?

— Мені бракуватиме Джо, — пробурмотів Едді.

— Я знаю, Едді. Ти йому дуже подобався.

— Якщо ми можемо чимось допомогти…

«Можеш краще дбати про своїх дітей», — подумала Майя, однак її звичний гнів на нього вже минув, здувся, наче дірявий надувний човен.

— У нас усе добре, дякую.

Едді промовчав, ніби вмів читати її думки, а може, у цьому випадку і справді прочитав.

— Вибач, що пропустила твою останню гру, — сказала Майя Алексі. — Але завтра я неодмінно прийду.

Раптом усім трьом стало зовсім ніяково.

— О, ти не мусиш цього робити, — сказав Едді.

— Нічого. Мені не завадить відволіктись.

Едді кивнув, забрав Деніела та Алексу й рушив із ними до авто. Алекса озирнулася на неї. Майя підбадьорливо їй посміхнулась. «Нічого не змінилося, — говорила ця посмішка. — Я все одно буду поруч із тобою, як обіцяла твоїй матері».

Майя дивилася, як родина Клер сідає до машини. Деніел, товариський чотирнадцятилітній підліток, сів на переднє сидіння. Алекса, якій було лише дванадцять, примостилася позаду, сама. Відколи померла їхня мати, здавалося, що вона постійно зіщулюється, наче готується до нового удару. Едді помахав Майї, втомлено їй посміхнувся й сів за кермо.

Майя чекала й дивилась, як авто повільно від’їздить. Коли вони поїхали, жінка помітила, як трохи на відстані стоїть, притулившись до дерева, детектив відділу вбивств поліції Нью-Йорка, Роджер Кірс. Навіть сьогодні. Навіть зараз. Їй захотілося підійти й влаштувати з ним сварку, вимагаючи відповідей, однак Джудіт знову взяла її за руку.

— Я б хотіла, щоб ви з Лізі поїхали з нами до Фернвуда.

Родина Буркетт завжди називала свій дім на ім’я. Це, мабуть, мало б стати ключем до того, що могло б із неї вийти, якби вона одружилася з чоловіком із цієї родини.

— Дякую, — сказала Майя, — але я думаю, що Лілі краще буде вдома.

— Для неї краще бути з рідними. Для вас обох.

— Я вам вдячна.

— Я серйозно. Лілі завжди буде нашою онукою. А ти завжди будеш нашою дочкою.

Джудіт стиснула її руку, ніби підкреслюючи сказане. Дуже мило з її боку промовити усе так, наче вона читала текст із телесуфлера на одному з благодійних прийомів, але це була неправда — принаймні щодо Майї. Усіх, хто одружувався з кимось із Буркеттів, сприймали не інакше, як стороннього, якого просто терплять.

— Іншого разу, — сказала Майя. — Певна, ви мене розумієте.

Джудіт кивнула й байдуже обійняла її. Те ж саме зробили брат та сестра Джо. Вона дивилася на їхні розбиті фігури, поки вони крокували до лімузинів, які мали відвезти їх до маєтку Буркетт.

Її колишні колеги досі були тут. Вона зустрілась очима з Шейном і легенько кивнула. Вони все зрозуміли. Вони навіть не розійшлися, радше непомітно зникли, переконавшись, що нікого не потурбують. Більшість із них досі служили. Після випадку на кордоні Іраку та Сирії Майї «запропонували» почесну відставку. Вона не бачила іншого виходу, тому погодилася. Тож зараз замість того, щоб командувати новобранцями або ж принаймні навчати їх, капітан у відставці Майя Стерн, на деякий час — обличчя нової армії, давала уроки польотів в аеропорту Тетерборо в північному Нью-Джерсі. Іноді бувало непогано. Однак здебільшого вона сумувала за службою більше, ніж могла собі уявити.