Гарлан Кобен - Твоя перша остання брехня

Вона вже майже шкодувала про свій вчинок, про те, що показала племінниці поганий приклад, відповіла насильством на насильство. З-поміж усіх людей саме їй не варто було цього робити. Проте, коли Майя глянула на Алексу, очікуючи побачити її наляканою чи приниженою, натомість вона помітила на обличчі дівчинки слабку посмішку. Це не був усміх розплати чи задоволення від приниження тренера. Це говорило про дещо інше.

«Тепер вона знає», — подумала жінка.

Сама Майя про це дізналась у війську, але, звісно ж, до реального життя воно також стосується. Брати по зброї мають знати, що ти їх прикриваєш. Це перше правило, перший урок, це стоїть найвище. Якщо ворог іде за тобою, то він іде і за мною теж.

Можливо, Майя надто гостро відреагувала, а може, й ні, але, в будь-якому разі, тепер Алекса знала: що б не сталось, її тітка буде поруч, буде її захищати.

Деніел підійшов до неї, коли почався безлад, дивлячись, чим може допомогти. Він теж кивнув Майї. Він теж усе зрозумів.

Їхня мати померла. Їхній батько — п’яниця.

Але їх прикривала Майя.

Майя помітила хвіст.

Вона везла Деніела з Алексою додому, попередньо оглянувши територію, звичний, природний жест — продивитись усе довкола, вишукуючи, що не на своєму місці. І тоді вона побачила в дзеркалі заднього огляду червоний «Buick Verano».

Поки що машина не видавалася підозрілою. Вона проїхала лише милю, проте бачила це авто, коли виїжджала з місця паркування біля футбольного поля. Може, це нічого не означає. Шейн говорив про шосте відчуття в солдатів, це коли ти якимось чином просто знаєш. Маячня. Майя купилася на забобон, аж поки вони не отримали жахливе підтвердження його неправдивості.

— Тітко Майє?

Це була Алекса.

— Що таке, люба?

— Дякую тобі, що прийшла на гру.

— Було цікаво. Ти чудово грала.

— Ні, Патті має рацію. Я — відстій.

Деніел засміявся. Алекса теж.

— Припини це. Ти ж любиш футбол, так?

— Так, але це мій останній рік.

— Чому?

— Я надто погано граю, щоби потрапити до команди наступного року.

Майя похитала головою.

— Справа не в цьому.

— А?

— У спорті головне — веселощі й фізичне навантаження.

— Ти в це віриш? — спитала Алекса.

— Вірю.

— Тітко Майє?

— Так, Деніел?

— У великоднього кролика ти теж віриш?

Деніел та Алекса знову засміялися. Майя похитала головою й усміхнулася. Подивилася в дзеркало заднього огляду.

Червоний «Buick Verano» досі їхав за ними.

Вона припустила, чи це часом не тренер Філ зі спробою другого раунду. Колір машини збігався, але ж ні, цей здоровань радше керував би розкішним спортивним авто в стилі «заздрощі до пеніса», або ж «Hummer», або щось подобне.

Коли вона під’їхала до будинку Клер (навіть після того, як минуло стільки часу від її вбивства, Майя сприймала його як дім своєї сестри), червоний «Buick» без жодної затримки проїхав повз них. То, може, це й не хвіст. Мабуть, просто ще одна родина з футбольного матчу живе неподалік. У цьому є певний сенс.

Майя пригадала, як Клер уперше показувала їм з Ейлін цей будинок. Зараз він мав схожий вигляд — трав’яні зарості, потріскана фарба, потріскані доріжки, зів’ялі квіти.

— То що скажеш про нього? — запитала її Клер тоді.

— Це смітник.

Сестра всміхнулася.

— Саме так, дякую. Ти ще побачиш.

Майя не мала креативності для таких речей. Не бачила потенціалу. А от Клер — навпаки. Вона це відчувала. Невдовзі під час наближення до цього будинку на думку спадали два слова — «радість» і «затишок». Зрештою місце прибрало рис дитячого малюнка олівцями, де завжди сяє сонце, а квіти вищі за двері.

Тепер усе це пішло в небуття.

Едді зустрів їх біля входу. Він теж став схожим на будинок: до смерті Клер — один, після неї — інший, сірий якийсь та вицвілий.

— Як матч? — спитав він дочку.

— Ми програли, — сказала Алекса.

— Мені дуже прикро.

Дівчинка поцілувала батька в щоку, і вони з Деніелом квапливо зайшли всередину. Едді виглядав насторожено, однак відступив убік і пропустив своячку. Він був у червоній фланелевій сорочці та джинсах, і на Майю знову пахнув різкий запах ополіскувача.

— Я міг би їх забрати, — проговорив він, наче захищаючись.

— Ні, — відповіла Майя. — Не міг би.

— Я не про це… Я випив уже після того, як дізнався, що ти заїдеш за ними.

Вона промовчала. Коробки і досі поскладані в кутку. Речі Клер. Едді дотепер не переніс їх у підвал чи гараж. Вони просто стояли у вітальні, наче скарб божевільного.

— Я серйозно, — сказав Едді. — Я не п’ю за кермом.