Гарлан Кобен - Твоя перша остання брехня

Майя вигадувала різні причини, щоб не заходити до них після інциденту з тренером Філом минулого тижня. Попри її знання, що він був винним, слова Едді переслідували Майю. Вона знала, що він виглядав нелогічно з цією абракадаброю про «смерть переслідує тебе». Та, можливо, батько і мав право бути нелогічним, коли йшлося про його власних дітей, принаймні деякий час.

Багато років тому, коли народився Деніел, Клер та Едді зробили Майю спочатку опікуном Деніела, а потім і обох дітей на той малоймовірний випадок, якщо з обома батьками щось станеться. Але навіть тоді, коли Клер і гадки не мала, наскільки погано все складеться, вона відвела Майю вбік і сказала:

— Якщо біда трапиться тільки зі мною, Едді не впорається.

— Чому ти так говориш?

— Він хороша людина. Але слабкий. Не кидай його, що б там не було.

Вона не мусила додавати «пообіцяй» чи щось подібне. Клер знала. Майя знала. Майя серйозно сприйняла відповідальність і побоювання сестри, і в той час, коли вона могла якийсь період підкорятися забаганкам Едді, навіть він розумів, що це не назавжди.

Майя відповіла на смс:

Чорт, не можу. На роботі завал. Побачимося згодом? ХО [9] ХО — графічне зображення поцілунку та обіймів у смс.

Дорогою до задніх дверей їй пригадався той день у таборі Арифджан у Кувейті. Коли подзвонив телефон, на базі був полудень, удома ж — п’ята ранку.

— Це я, — хрипко промовив Джо. — У мене погані новини.

У ту коротку мить затишшя перед знищенням її світу їй подумалось: дивно бути, так би мовити, з іншого боку. Зазвичай такі страшні дзвінки йшли в іншому напрямку, виходили з Близького Сходу й мандрували на захід, до Сполучених Штатів. Звісно ж, вона ніколи не телефонувала сама, існував протокол. Спеціальний «офіцер з похоронок» — так, була така посада — повідомляв родині особисто. Непроста робота. Ніхто не йшов на неї добровільно — лише, як то кажуть, «добровільно-примусово». Офіцер з похоронок надягав свою форму, сідав у авто зі священиком, стукав у ваші двері та напам’ять зачитував повідомлення про смерть.

— Що сталось? — запитала вона тоді Джо.

Тиша. Найгірша тиша в її житті.

— Джо?

— Клер, — сказав він, і Майя відчула, як щось усередині розлітається на друзки.

Вона ввійшла через чорний хід.

Лілі сиділа на канапі й малювала зеленим олівцем. Дівчинка навіть не підвела очей, коли увійшла її мати, але це було нормально. Лілі була навдивовижу зосередженою дитиною. Зараз уся її увага приділялася малюванню. Ізабелла повільно підвелась, наче боялася розбудити дівчинку, і перетнула кімнату.

— Дякую, що лишилася допізна, — сказала Майя.

— Мені не важко.

Лілі подивилася на них і всміхнулася. Вони обидві відповіли їй посмішками.

— Як вона сьогодні?

— Просто сонечко, — Ізабелла подивилась на Лілі з якимось відчаєм. — Вона навіть не уявляє собі яке.

Ізабелла так говорила, чи приблизно так, щодня.

— Побачимось уранці, — сказала Майя.

— Так, місіс Буркетт.

Присівши поряд із дочкою, Майя почула, як від’їхало авто Гектора. Вона дивилася на фото, що змінювалися на цифровій фоторамці / прихованій камері, усвідомлюючи, що все, що вона робить, записується. Вона чи не щодня перевіряла записи, щоб переконатися, що Ізабелла не… А що саме «не»? Як би там не було, зазвичай відео не містили прецедентів. Майя ніколи не дивилась, як сама бавиться з дитиною. Дивно себе відчувала. Зрештою, тримати приховану камеру в кімнаті теж дивно, наче від цього мала змінитися поведінка. Чи камера до певної міри не диктувала, як Майї обходитися з Лілі? Так, цілком можливо.

— Що ти малюєш? — спитала Майя.

— А ти не бачиш?

Найбільше це нагадувало хвилясті лінії.

— Ні.

Лілі ображено подивилася на неї. Майя знизала плечима.

— То, може, скажеш?

— Там дві корови та гусінь.

— Корова зелена?

— Це гусінь.

На щастя, Майї зателефонували. Вона глянула на екран — Шейн.

— Як тримаєшся? — запитав він.

— Добре.

Тиша. Минуло три секунди, і чоловік знову заговорив.

— Мене пре ця незручна тиша, — сказав він. — А тебе?

— Дуже круто. То що сталося?

Вони надто близькі для всіх цих «як тримаєшся». Такі речі просто не вклинювалися до їхніх стосунків.

— Нам треба поговорити, — промовив Шейн.

— То говори.

— Я заїду до тебе. Їсти хочеш?

— Не дуже.

— Можу захопити величеньку піцу з куркою в «Найкраще з усього».

— То поквапся, чорт забирай.

Майя повісила слухавку. В їдальні в таборі Арифджан чи не за щораз можна було взяти собі піцу, однак соус смакував, як закислий кетчуп, а тісто мало консистенцію зубної пасти. Відколи вона повернулася додому, то їла піцу лише з тонкою скоринкою, яку ніде не готували краще, ніж у «Найкраще з усього».