Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Коли нам вдалося вирватися з цього каналізаційного тунелю, я звернув очима на південь; зрозумівши, що ми від’їхали десь на сто ярдів, полегшено зітхнув.

— Боже милостивий, ти лише поглянь!

Крамлі глипнув.

— Та це ж будинок Реттіґан, усього-на-всього за двісті футів віддалік. І як же ми жодного разу не запримітили, що до виходу водостоку як палкою кинути?

— Річ у тім, що ми ніколи до того ним не користувалися, тільки шістдесят шостим шосе.

— Тож якщо ми змогли дістатися сюди з Китайського театру Граумана, то Констанс теж було до снаги подолати весь цей шлях, пробираючись навпаки, — звідси до театру.

— Лише за тієї умови, що їй геть-чисто зірвало дах. Чорт забирай! Вона й справді притрушена, глупство бразильської марки. Он поглянь!

Дюжина вузьких, закручених заглибин виднілася на піску.

— Сліди велосипеда. На ровері тут знадобиться пиляти десь із годину.

— Боже праведний, ніколи не бачив її на велосипеді!

Я трохи зіп’явся на ноги у цій чортопхайці, аби озирнутися на тунель.

— Вона там. Сумніваюся, що рушила кудись. Вона й досі там, намилилася ще в якусь місцину, але точно не сюди. Бідолашна Констанс!

— Бідолашна? — вибухнув люттю Крамлі. — Та в неї тіло туге, як у носорога. А ти доколупуєш себе через цю копійчану мандрьоху. Я зателефоную твоїй дружині, аби вона приїхала і дала тобі добрячого прочухана!

— Я ж не наламав дров.

— Правда? — Крамлі розігнав автівку на повну, прямуючи у бік берега.

— Три дні я маніакально носився то туди, то сюди, оббиваючи пороги вошивих лос-анджелеських салонів з хіромантами, дерся догори до балконів Китайського театру, вибирався на узвишшя Маунт-Лоу! Вийшов справжнісінький парад невдах, і все це через гонитву за спідницею дами, яка здобула «Оскар» за те, що надто уже побивалась. Я щось не те кажу? Можеш розгромити моє торохкало, якщо верзу нісенітниці!

— Крамлі! У тій каналізації я, здається, бачив Констанс. Мені треба було сказати: «Котися під три чорти»?

— Аякже!

— Пустобрех, — я махнув рукою. — Ти цмулиш горілку, а дзюриш яблучним соком. Знаю, який номер ти вителюєш.

Крамлі натиснув на газ.

— До чого ти хилиш? — озвався він.

— Ти — хлопчик-прислужник.

— Ісусе, дай-но мені викотити свою розвалюху навпроти апартаментів тієї окаянної шелепи, любительки морських глибин!

Він чкурнув швидко, потім збавив темп, далі їдучи з напівзаплющеними очима та зціпленими зубами.

— Що скажеш на це?

Я зі зусиллям ковтнув і почав:

— Ти хлопець-сопрано. Ти робив усе для того, щоби татко з матусею хизувалися тобою, заслуховуючись опівнічною месою. Сто чортів тобі в печінку, я розгледів дух під твоєю шкірою, тоді, у кіно, коли дехто запевняв, мовляв, очі у нього не зайшлися вогкістю. Католицький верблюд із переламаним хребтом. Знаєш, Крамлі, із великих грішників виходять великі святі. Наскільки би хтось не був поганим, він завжди заслуговує на другий шанс.

— У Реттіґан з дев’яносто назбиралося!

— Гадаєш, Ісус підраховує їх?

— Хай тобі трясця, так!

— Ні, адже якось однієї глибокої ночі у далекому майбутньому ти зателефонуєш священикові, щоб дав тобі благословення, і він поверне тебе у різдвяну ніч, коли батько пишався тобою, а мама, не стримавшись, пустила сльозу, й коли ти заплющиш очі, до чортиків втішаючись, що знову опинився у рідних стінах і не треба заникуватись у туалеті, аби сплакнути. Тебе досі не покидають надії. Знаєш, чому?

— Чорт забирай, чому?

— Бо я бажаю цього тобі, Краме. Бажаю, аби ти був щасливим, хочу, щоб ти приходив додому заради чогось, будь-чого, поки не стало пізно. Дозволь мені розповісти тобі історію…

— Чому ти розпатякався, це ж не найбільш підходящий момент? Ми тільки-но заледве відмахнулися від того зборища сновид. До речі, що ти запримітив у тому помийному каналі?

— Навіть не знаю, не знаю напевно.

— Боже мій, зачекай! — Крамлі покопирсався у ладнику, нашукав там невеличку плящину, відкоркував її, полегшено зітхаючи, і почав жльопати. — Якщо мені доведеться сидіти тут, стежачи за тим, як прибивають хвилі, як їх відносить назад, і на додачу спостерігати, як ти підігріваєш атмосферу, — говори.

І я почав:

— Коли мені виповнилося дванадцять, у моє рідне місто прибув мандрівний чудодій — містер Електрико. Він зачепив мене своїм палахким мечем і вигукнув: «Живи вічно!» Навіщо він прокричав це мені, Крамлі? Невже розгледів щось у моєму обличчі, моїй манері поведінки, в тому, як я стояв, сидів, спілкувався, що саме? Все, що знаю, — тоді, коли цей містер пропалював мене великими очима, він дав у руки моє прийдешнє. Полишаючи ті атракціони, я спинився побіля каруселі, вчувши Калліопу, [217] Калліопа — найстарша серед дев’яти муз у давньогрецькій міфології, яку вважали покровителькою співу, а потім — епічної поезії і науки. яка грала «Прекрасний Огайо», і заридав. Я знав: відбулося щось неймовірне, щось дивовижне, що важко було якось охрестити. Три тижні навпісля, у своїх дванадцять, я взявся за письмо. Відтоді щоденно писав. Як так, Крамлі, що на це скажеш?